Звичайний порядок здобуття дару збудливої благодаті
Помічено вже було, що в розмаїтті дій благодатних збуджень особливої уваги заслуговує той спосіб дії її, який вживає вона по відношенню до грішника, котрий вже випробував ці збудження і знову відпав у гріх, рішучим падінням у звичайні свої смертні гріхи. Що частіше повторюються ці відпадіння, то слабкішим стає збудження, тому що до нього серце ніби звикає, і воно переходить у низку звичайних явищ душевного життя.
Разом із таким применшенням воно з почуття енергійного, яким характеризується в теперішньому своєму вигляді, дедалі більше й більше наближається до думки і, зрештою, переходить на один простий роздум і спогад. Цю думку до певного часу приймають зі згодою, потім тільки терплять, хоча без незадоволення, але холодно, без особливої уваги, а потім уже стає надокучливою, її поспішають якнайшвидше збути і, зрештою, від неї відчувають неприємність і відразу; її вже не люблять, а ненавидять, переслідують, женуть.
Відповідно до цього падає переконання в необхідності кращого духовного життя; спочатку необхідність ця видається тільки ймовірною; далі закривається сумнівами, у вигляді запитань про різні боки своїх; ще далі непотрібність і зайвість його стає більш ніж ймовірною; нарешті, усередині приймається рішення: “Живи, як живеться, і так можна прожити; все інше – зайвий клопіт”. Тут людина приходить у глибину зла і недбальство, стан, схожий зі станом і того, хто жодного разу не приймав збудження.
Очевидно, що порятунок останнього в крайній небезпеці. Велике Боже милосердя, але й воно, можливо, не може вже зробити з ним нічого, як із землею, що багаторазово пила дощ, що сходив на неї, і неплідною, що стала “клятви поблизу” (Євр. 6, 8). І ось цей наслідок від нестійкості в порядку життя, що вимагається благодатними збудженнями, особливо треба закарбувати в пам’яті тим, хто потребує його.
Щоправда, Божественна благодать не зв’язується у своїх діях подібними вимірами й визначеннями, але буває, що й узгоджується з ними. Тому, хоча не треба впадати у відчай у можливості навернення і спасіння, хоч би наскільки слабким був заклик на повернення до доброго життя, проте завжди з боязкістю і острахом слід думати про своє становище при такій слабкості. Чи не спали ми до останньої можливості приймати благодатні збудження? Чи не перегородили чи всі шляхи всебажаної нашого спасіння Божественної благодаті діяти на нас? Чи не останні це наближення її до нас з метою напоумити нас і покласти край неподобству життя нашого?
Тому, якщо подібні заклики слабкі, треба поспішати скористатися ними з усією твердістю наміру, хоча більш розсудливого, і посилити їх, скільки це дано свободі людини. Очевидно, таке зусилля буде не що інше, як розгортання себе для закликуваної і шуканої благодаті, розгортання, бо в попередні падіння все більше і більше ожесточалтся ми і закривалися для благодаті то в тій, то в іншій частині. Воно буде відбуватися віддаванням себе благодаті тим шляхом, який буде зараз вказано до сходження до енергії першозбудженого, бо треба думати, що остання зростатиме разом із тим, як братиметься той чи інший предмет до подразнення приспаних духовних рухів.
Таким чином, тоді, як у першозбудженого все відбувається завзято, швидко, вогненно, – в останнього справа йде холодно, неспішно, важко. Його ніби залишає благодать собі самому, щоб дати відчути, яким дорогоцінним є незмінний послух Богові, що кличе, і оселити прихильність дорожити Божими посібниками. Бажання при цьому зберігає Господь, зречення ж не раптом подає, а тримає людину посеред, в томлінні, не схиляючи ніби ні туди, ні сюди, щоб випробувати старанність і утворити бажання й обіцянку постійності. Потім випробуваного вже й не відкидає.
Цими небагатьма рисами ми мали на думці розрізнити два образи дій Божої благодаті, з яких про один Господь говорить: “Ось, стою при дверях, і штовхаю” (Ап. 3, 20), а про інший: “… шукайте, і знайдете, штовхайте, і відчинятиметеся вам” (Лк. 11, 9). Перший образ нами описаний; щодо другого постає питання: як шукати і у що штовхати?
У надзвичайних випадках благодать Божа чинить свою дію швидко й рішуче, як бачимо, наприклад, на Апостолі Павлі, Марії Єгипетській та інших, але в звичайному порядку навернень здебільшого буває так, що приходить людині тільки думка – змінити життя і стати кращою у своїх справах і внутрішніх прихильностях. Приходить думка – але як багато треба надати їй, щоб вона взяла гору над душею! Здебільшого такого роду благі помисли залишаються безплідними, не зі своєї, однак же, вини, а через неналежне ставлення до них тих, чию душу відвідують вони.
Перша і головна у ставленні до них похибка та, що їх залишають невиконаними, відкладають з кожним днем. Відкладання – загальна недуга і перша причина невиправності. Всякий каже: “Ще встигну”, – і залишається в старих порядках звичного недоброго життя. Отже, прийшла блага думка виправитися – вхопися за неї, займися тим, заради чого вона надіслана до тебе, і з цією метою насамперед гони зволікання.
1) Гони зволікання. Не дозволь собі сказати: завтра або коли-небудь після, займуся цим, а зараз же візьмися до справи. Візьми в знаряддя собі здорове міркування і допомогою його:
Жвавіше уяви нерозумність, неподобство і небезпеку зволікання. Кажеш: “після”, але після буде важче це зробити, тому що сам більше звикнеш до гріха і більше заплутаються обставини і зв’язки твої гріховні. Але який сенс обплутаному більше і більше себе обплутувати і тримати на думці, що і при цьому після розплутатися йому буде так само легко, як і тепер? Вже якщо усвідомлюєш, таким залишатися тобі не можна, який ти тепер, що зволікаєш? Адже, врешті-решт, Бог може сказати: “Був ти мені в ситість” (Іс. 1, 14), і сам можеш зайти за межу, з-за якої немає повернення. А це такого роду біда, для уникнення якої немає праці, якої ґрунтовно можна було б пошкодувати. Якщо сумлінна думка потурбується уявити все це виразно і жваво, то всі головні діячі душі відвернуться від зволікання, всередині не буде за нього заступника. Побачиш, що воно вороже ставиться до тебе, і сам поглянеш на нього неприязно.
Відкладаємо тому, що блага думка, яка відвідала нас, стоїть у нас ще тільки як думка, ще не привернула співчуття, не рухає бажання. Вона, серед інших наших інтересів, з’явилася, чужа гостя, вабить здалеку, діє не вражаюче. Провести її далі в глиб душі і вказати її ціну та привабливість – твоя вже справа. Отже, постав її на першому плані, уяви її правоту, покажи радість і висоту, які вона обіцяє, запевни себе в легкості її виконання. Блага думка діє слабко і не привертає серця через те, що є інші плани в голові, є предмети цікавіші, за вказівкою потягів, які передзайняли тебе. Так виклич же на середину і порівняй неупереджено. Порівняно з тим, що представляє блага думка, ніщо встояти не може; все відсунеться на задній далекий-далекий план. Вказане благою думкою залишиться одне і, як єдино цінне і прекрасне, приверне.
Недугуємо відкладанням найбільше через те, що цієї пори дозволяємо ослабнути в собі енергії, потураємо лінощам, млявості, сонливості, нерішучості і в думках, і в діяльних силах; так можна взяти себе і з цього боку, жвавіше уявивши собі, як принизливо попускати це у звичайних справах, тим паче в найпотрібнішій справі порятунку, – що в усьому повинно виявляти себе живим і швидкодіяльним, соромно допускати протилежне, соромно відкладати на завтра те, що можна й треба зробити сьогодні.
Такими і подібними прийомами гони відкладання. Як хто зуміє це зробити, тільки зроби. Прийшла блага думка, умови себе не відкладати виконання її, приверни і примусь себе зараз же почати діяти за вказівкою її. Хто відклав справу до наступних днів, тому сьогодні нічого пропонувати подальших порад.
Але вважаємо, що блага думка прийнята і зайняла увагу. Тепер треба поспішити довести її до такої міри збудженості, на якій вона сильна буде стати важелем, який легко і сильно приводить у рух усе внутрішнє наше. Для цього треба дати їй простір пройти всередину, а для цього слід робити над собою, скажімо так, деякі операції, як найпотрібніше і найдієвіше приготування до збудження.
Операції ці мають бути протилежні тим тонким сіткам, або тому порядку розташувань, якими затримується людина в гріху. Гріх обплутує душу багатьма сітками або приховує себе від неї багатьма покривами, тому що і сам по собі він потворний і з першого разу міг би відштовхнути від себе. Найглибший і найближчий до серця покрив складається із самообману, байдужості та безтурботності; вище над ним, ближче до поверхні, лежать неуважність і багатотурботність – головні діячі, що приховують гріх, гріховні звичаї й порядки, що живлять їх; найвищий покрив – це переважання плоті, покрив, який більше за інших помітний, але, втім, не менш, ніж їхній, сильний і значний.
Перший покрив є істотний покрив. Він робить те, що людина не бачить небезпеки свого становища і не бажає змінити його. Останні два суть тільки знаряддя; ними лише виявляється і підтримується той гріховний стан. Коли приходить Божественна благодать, вона, проходячи “до розділення душі й духу”, прямо вдаряє в перший покрив і розриває його. Під її дією людина грішна негайно стає оголеною і стоїть перед своєю свідомістю в усьому неподобстві. Але коли людина тільки ще сама шукає благодатного збудження, їй треба почати діяти ззовні і простягатися всередину.
Отже, чи хочеш як слід зайнятися думкою, що оголосила тебе про зміну недоброго життя, – починай знімати з себе гріховні покриви, як знімають шари землі, щоб відкрити приховане там.
Насамперед візьмися за тіло. Відмов йому в насолодах і задоволеннях, обмеж задоволення найприродніших потреб; подовж годину пильнування, зменш звичайну міру їжі, доклади до праці нову працю. Головне, як хочеш і як можеш, полегши плоть, витончи її дебелість. Цим душа вивільниться зі зв’язності речовиною, стане рухомою, легшою, більш сприйнятливою для вражень добрих. Речовинне тіло, переважаючи над душею, повідомляє свою нерухомість і холодність. Подвиги тілесні послаблюють ці пута і усувають наслідки їх.
Щоправда, не всякий грішник живе нестримно і потурає тілу, але навряд чи знайдеться особа з тих, хто зазвичай живе, котра не мала б у чому відмовити тілу, коли на серце западає бажання спасіння. А мета багато значить: вона зовсім змінює дії. Що раніше робив ти за звичаєм або на користь своїх занять, почни те робити тепер, з деякими, звісно, змінами і надмірною суворістю, заради спасіння, і відчутно відчуєш різницю.
Тіло обтяжує душу зовні; турботи і розкрадання думок млоїть її всередині. Припустимо, що упокорена вже плоть, – цим зроблено перший крок; але дві застави відокремлюють душу від себе самої.
Турботи не залишають часу зайнятися собою. При них одна справа в руках, а десятки в голові. Тому вони женуть людину все вперед і вперед, не даючи їй можливості озирнутися і поглянути на себе. Отже, відклади на якийсь час турботи, всі без винятку, відклади тільки на час; потім знову візьмешся за звичайні справи, тільки тепер припини їх, викинь їх із рук, викинь їх і з думки.
Але й тоді, як турботливі справи припинено, сум’яття ще надовго залишається в голові: думка за думкою, то в згоді, то одна іншій всупереч; душа розсіяна, розум хитається в різні боки і тим самим не дає встановитися в собі чомусь сталому і твердому. Збери ж розсіяних чад своїх воєдино, як пастир збирає стадо або як скло розсіяні промені, і зверни їх на себе.
Бажання заглибитися в себе і зайнятися собою, припиненням розсіювання думок і дбайливості, зажадає, звісно, як неминучого засобу, з одного боку, самоти, з іншого – припинення звичайних занять, і життєвих, і посадових; перш за все, вказане смиренність плоті зажадає зміни в порядку задоволення природних потреб. Судячи з цього, найзручнішим часом для того, щоб влаштувати зміну свого життя, слід вважати час посту якого-небудь, особливо ж Великого. Тут усе до того налаштовано – і вдома, і в церкві, і навіть у суспільстві. На цей час усі і дивляться, як на приготування до покаяння.
Однак із цього не випливає, що, коли прийшла блага думка про зміну життя, виконання її треба відкладати до настання посту. Все, що вимагається при цьому, може бути виконано і в будь-який інший час, крім посту. Але вже, звичайно, коли прийшов святий піст, гріх пропустити його, не потурбувавшись про спасіння душі, як пропускають інший час. Кому прийде спасительна думка про зміну життя не під час посту, і хто знаходить для приведення її до виконання будь-які перешкоди у своєму побуті, тому найкраще віддалитися на деякий час у якусь обитель. Там зручніше впоратися із собою.
Ось ти стоїш тепер біля свого серця. Перед тобою твоя внутрішня людина, занурена в глибокий сон безтурботності, байдужості та засліплення. Починай будити її. Блага думка, що прийшла, вже потривожила її трохи. Приступи ж тим більше з більшою благонадійністю і найсильнішою напругою думки, зібравши всю свою увагу, починай наводити на себе різні уявлення, більш-менш сильні та вражаючі, застосовуючи, однак же, їх до внутрішнього свого стану.
Насамперед знімай з очей розуму твого покриви, що утримують його в засліпленні. Якщо людина не відстає від гріха і не тікає від нього, то це найбільше через те, що не знає себе і тієї небезпеки, в якій перебуває заради гріха. Якби їй відкрилися очі, то вона побігла б від гріха, як тікає з будинку, охопленого вогнем. Таке засліплення походить і від неуваги до себе: людина не знає себе тому, що ніколи не входила в себе і не думала про себе та свій моральний стан; але здебільшого засліплення підтримується деякими певними упередженнями щодо себе.
Людина сама по собі складає деяку мережу думок, що систематично закривають її від себе самої. Нехай ці помисли – мережа павутинна, тільки найлегші ймовірності, – але розуму ніколи з виразністю розібрати їх; а тут за їхню дійсність і істину так голосно говорить серце. Це власне наші моральні помилки або забобони, що походять від втручання серця в справи розуму. Ось чому до глибокої уваги треба приєднати з цієї хвилини ще деяку тверезість, що усуває всілякі лестощі серця лукавого. Нехай із цієї хвилини, якщо що потрібно відчувати серцю, воно відчуває під впливом уявлень розуму, а не саме по собі, ніби забігаючи наперед, інакше воно знову змусить розум уявляти речі по-своєму, знову підпорядкує його собі, знову внесе безлад у поняття й, замість просвітлення, ще в більший занепад засліплення. Поставивши тепер себе в таке становище, починай виводити на середину різні помисли, що тримають тебе в засліпленні, і піддавай їх суворому і нелицемірному суду.
“Я християнин”, – кажеш ти і заспокоюєшся на цьому. Ось перші лестощі – перенесення на себе переваг і обітниць християнських, без турботи про вкорінення в собі істинного християнства, або засвоєння імені того, що може лежати й триматися тільки на силі та внутрішній гідності. Поясни ж собі, що оманливою є надія на ім’я, що Бог може і з кам’яних каменів спорудити чад Авраама і що в усякий час скасує Свої обітниці, якщо не виконуються умови до участі в них. Головне, з’ясуй собі, що значить бути християнином, порівняй себе з цим ідеалом, – побачиш, наскільки ґрунтовна ця опора твого засліплення.
“Але ж ми не з останніх; знаємо дещо, і якщо обговорити щось візьмемося, зуміємо обговорити, і справи свої ведемо не навмання і не без такту, як інші”. Так інші спокушаються душевними своїми досконалостями. Іншим, навпаки, лізуть в очі тілесні досконалості – сила, краса, рід. Ті й інші тим різкіше засліплюються, чим вище ми стоїмо над усіма в навколишньому середовищі. Запевни ж себе:
Що природні досконалості й узагалі не мають ціни моральної, бо вони не наше надбання, а даровані нам Богом; тим паче в християнстві все природне не цінне через псування єства в занепадінні. Освяти своє добро вірою в Христа Спасителя і життям за цією вірою, тоді й подивися на нього, як на добро.
Знову – чи все зроблено тобою, що можеш і повинен ти зробити за твоїми даруваннями? Ти більше підлягаєш відповіді, тому що тобі більше дано. Не про здібності справа, а про їхнє вживання. Вкажи, що придбав ти ними? Чи відповідає прибуток спожитій витраті?
Про тілесні або будь-які випадкові переваги годі й говорити. Святий Златоуст в одному місці виставляє людину, яка хвалить іншу за те, що вона гарна собою, ставна, багата, має гарний дім, їздить на добре прибраних конях та інше, а потім звертається до неї з такою промовою: “Що ж ти мені нічого не сказав про нього самого? Усе, що ти говорив, не є він”.
А на інших дивитися нічого; нехай вони самі по собі. Кожен за себе буде давати звіт. Ти на себе подивися і, відрізавши себе від інших, себе тільки одного суди без порівняння з іншими. Або якщо вже зрівнятися хочеш із ким-небудь, то порівняй себе зі святими угодниками. Вони суть живий закон християнський, або живий зразок тих, хто спасається. За ними, якщо станеш судити себе, не помилишся.
“Ми не такі ще худі: здається, не бешкетуємо, і інші дивляться на нас не як на худих, не позбавляють своєї поваги й уваги, – і до того ж не прості тільки, а й із важливих осіб”. Найгустішого мороку покрив засліплення пристойністю зовнішньої поведінки і зовнішніх стосунків! З’ясуй собі більш вразливо, що зовнішнє не цінне без внутрішнього.
Зовнішня справність поведінки листя; внутрішні добрі прихильності – плід. Смоковниця листям обіцяла плоди, але Спаситель, не знайшовши їх на ній, прокляв її. Такий же перед лицем Його і всякий зовні справний, без щиро доброго і богобоязливого серця. “Сину, дай мені серце”, – каже Господь у Премудрого ( 23, 26). Із серця як усе добре, так і все зле. Який ти в серці, такий ти перед лицем Господнім. Якщо ти гордий у серці, то як не смиренничай зовні, всерівно Господь бачить тебе гордим. Так і в усьому іншому.
А суд інших – оманливі лестощі. Інші не знають нас, а ставляться до нас добре, або припускаючи нас добрими, або підкоряючись закону пристойності. Чи не буває так, що ті, котрі біля нас і бачать лихо в нас, але не натякають нам про те зі своїх причин? Чи не буває й таких досвідів, що інші, бачачи лихе в інших, похваляють їх за те й тим збуджують деякий дух молодецтва в худоробстві, і нерозумний слухач їхній пішов без зупинки дедалі глибше й глибше у зло і худобу, бо коли бачить людина в оточуючих посмішку задоволення від справ своїх, то залишається в лихому з певною самовдоволеністю. Не потерпіти б і нам чогось подібного, якщо так чуйно докладатимемо вухо тільки до суджень про нас інших!..
“Але нехай і погане є в мені – ніби я один такий? Такий же і той-то, і той-то, навіть і ось хто. Та чи мало можна знайти таких, які погані, ще гірші за мене…” Засліплюємо себе звичайністю гріха навколо нас. Зрозумій же собі, що безліч тих, хто грішить, не змінює закона правди і не позбавляє нікого від відповідальності. Бог не дивиться на число. Хоч усі згрішили, усіх і покарає. Скільки народилося людей до потопу, а всі загинули, окрім восьми душ, а з Содомом і Гоморрою п’ять міст пожер вогонь із неба, і ніхто не врятувався, окрім Лота з доньками. І в пеклі муки не полегшаться від того, що багато там виявиться тих, хто мучиться; навпаки навіть, чи не посиляться там водночас страждання кожного?
Такими і подібними міркуваннями поспішай розігнати морок забобонних думок, що тримають тебе в засліпленні і не дають тобі поглянути на себе як слід. Метою цієї першої роботи над собою постав – привести себе в сумнів і коливання щодо безпеки свого стану. Ти дійдеш до цього природньо, коли одну за одною почнеш забирати опори, на яких хибно утверджується наше засліплення, мало-помалу почнеш руйнувати порожні надії на себе і щось своє, мало-помалу почнеш розбивати “недумали вини про гріхи”, тобто схильність завжди і в усьому себе виправдовувати.
Запевни себе, що християнство твоє ні до чого, якщо ти поганий, що досконалості твої більше викривають, ніж виправдовують тебе, що виправленість твоя зовнішня є лицедійством богоненависним за несправності серця, що ні похвали інших, ні широта товариства в худій справі не вкриють тебе від Божого суду і гніву. Мало-помалу будеш відокремлюватися в думках і ставатимеш одним – один перед поглядом розуму і совісті, яка подасть сильний голос проти тебе, особливо після того, як, звіривши себе з тим, яким тобі личить бути у Христі, виявиш, що ти далеко відстав від свого першообразу.
Внаслідок цього, якщо свідомість твоя не буде лукавити перед собою, природно тобі буде злякатися за себе. Відрізаний нібито від усіх і всіх опор позбавлений, ти повинен будеш вразитися почуттям безнадійності й побоювання за себе. Усіляко до цієї саме межі повинен ти доводити згадану роботу над своїм засліпленням. Відродження цього почуття є завжди переддень втечі гріховної, як на війні коливання рядів ворожих є знаком швидкого їхнього звернення до втечі.
Як тільки станеться в такий спосіб хоч легкий рух почуття своєї гріховності й небезпеки залишатися в ній, заглибся ще більше в себе і ще з більшим напруженням думки вражай себе будь-якими грізними й протверезними уявленнями; потрясай і пом’якшуй ними нечуйне серце своє, як важкий молот пом’якшує твердий камінь.
Пом’яни остання твоя. Кажи собі: “На жаль, скоро смерть”. Один, інший помирає біля тебе; ось-ось вдарить і твій час. Не віддаляючи від себе часу смертного, навіюй собі, що вже посланий Ангел смерті, йде, наблизився. Або уяви себе людиною, над головою якої меч, готовий вразити її. Потім жвавіше уяви, що буде з тобою в смерті і після смерті. “Суд при дверях”. Таємне твоє викриється перед Ангелами і всіма святими. Там, перед лицем усіх, будеш ти один зі справами твоїми. Від них або засудишся, або виправдаєшся. А що – рай, і що – пекло? У раю – блаженство, якого описати не можна; у пеклі – мука без відради і кінця; на ньому печатка рішучого відкидання Божого. Сприйми все це як відчуття і спонукай себе побути в ньому, поки не сповнить тебе страх і жах.
Звернися потім до Бога і постав себе, опоганеного й обтяженого багатьма гріхами, перед лицем Його, всюдисущого, всезнаючого, всещедрого, довготерплячого!.. Чи ще будеш ображати око Боже мерзенним виглядом своїм гріховним? Чи ще будеш звертати неблагородно хребет до того, хто злещує тебе всебічно? Чи ще будеш затикати вуха перед батьківським голосом, що милостиво закликає тебе? Чи ще будеш відвертати руку, що простягається до прийняття тебе?.. Сприйми в почуття цю незручність і поспішай збудити й укріпити в собі жалість і смуток за Богом.
Пам’ятай до того ж, що ти християнин, викуплений Кров’ю Христовою, омитий водою хрещення, прийняв Духа Святого, буваєш на Трапезі в Господа і харчуєшся Плоттю і Кров’ю Його. І все це потоптано тобою гріха заради, що руйнує тебе!.. Зійди подумки на Голгофу і зрозумій, чого варті гріхи твої… Чи вже й іще будеш уражати голову Господа тернами гріхів твоїх? Чи ще будеш пригводжувати Його до хреста, пробивати ребра Його і знущатися над довготерпінням Його? Чи ти не відаєш, що, грішачи, береш участь у муках Спасителя і розділиш за те долю мучителів, а якщо кинеш гріх і покаєшся, то причастишся сили смерті Його? Обирай одне з двох: або розпинати і вічно гинути, або розпинатися і життя з Ним вічне успадковувати.
Поміркуй далі, що таке гріх, до якого ти так линеш. Це зло, найгірше з усіх зол, воно віддаляє нас від Бога, розлаштовує душу й тіло, піддає мукам совісті, піддає стратам Божим у житті, у смерті й після смерті, кидає в пекло, ув’язнюючи рай на віки вічні. Яке чудовисько любимо!.. Сприйми в почуття все зле від гріха і напружся обуритися ним і відвернутися від нього.
Подивися, нарешті, на гріх з боку диявола, першого його виробника і розмножувача, і розглянь, кому працюєш ти гріхом. Бог усе для тебе і робив, і робить, а ти не хочеш догоджати Йому; диявол нічого для тебе не робить і тільки тиранить тебе гріхом, а ти охоче й невтомно працюєш йому. Ти товаришуєш з ним через гріх, а він зловтішається до тебе через нього. Вабить до гріха обіцянкою солодощів від нього; тих, хто впадає в гріх, мучить і терзає ним. Тут навіює, що гріхи – нічого, а там буде виставляти їх на наше викриття, як важливі пункти. Він трясеться від злісної радості, коли хто потрапляє в тенета гріха і залишається в них. Уявіть все це і збуди в собі неприязнь до цього людиноненависника і справ його.
Коли в такий спосіб будеш втискати в серце одне за одним почуття, що розтрощують і пом’якшують, – то жах і страх, то смуток і жалість, то огиду й ненависть, – воно буде потроху зігрівати й приходитиме в рух, а за ним почне приходити в рух і напружуватися розслаблена воля. Як струмені енергії надають тілу деяку напруженість і збудженість, або як ранкове, чисте й прохолодне повітря надає деякої свіжості та рухливості, так і почуття ці, сповнивши душу, порушать її енергію, що заснула, відродять поклик і готовність діяти для виходу з небезпечного свого становища. Це будуть перші початки діяльного піклування про спасіння своє. Поспішай же з цієї хвилини ще рішучіше.
2) Гнати сон безтурботності. Розслабла воля на добро довгим перебуванням у гріху, – збирай тепер навколо неї такі думки, якими зазвичай збуджується енергія: уяви на боці добра спасительність, висоту, загальну придатність, легкість виконання та усунення перешкод, відраду, що зараз готова, і головне – необхідність; на боці ж гріха – все протилежне до цього; довше та більш розпачливо про це поговоріть, доки розворушите себе та приведете до бадьорого напруження, готового негайно взятися за діло. Говори душі своїй:
Адже одне з двох: або вічно гинути, якщо так залишишся, або, якщо не хочеш цього, то покайся і звернися до Господа та заповідей Його. А зволікати чого заради? Чим далі, тим гірше. Стережися при тому, адже смерть при дверях.
Чи багато праці? Тільки почни, тільки посунься. Господь поблизу, і всяка допомога від Нього готова тобі.
А благо яке!.. Скинеш цей тягар і ці узи, вступиш у свободу чад Божих.
Що мучиш ти себе, як ворог якийсь? Ні вдень ні вночі не бачиш спокою. Усюди сум’яття і тривога. Тільки один зроби поворот усередині, і все це зникне, побачиш відраду життя.
Подивися, всі вже пішли до Господа… і той навернувся, і інший, і третій. Ти що стоїш? Іди! Хіба ти гірший за інших?
Усе навколо тебе живе і все закликає тебе до життя. Бог не є Бог мертвих, але Бог живих. Долучись і ти до тих, хто живе Його життям. Іди, пий із джерел води живої.
Енергія розслабленої волі завжди збуджується, коли поставить себе людина між крайнощами – або гинути, або змінити життя. Почуття самозбереження негайно почне збуджувати на справу. Вкажи після цього, наскільки велике благо очікується від зміни життя на краще, як легко це зробити, і як ти здатний до цього і покликаний, і всі засоби маєш під руками; як усі добрі, і на землі, і на небі, будуть радіти, вступлять у спілкування з тобою, на руки тебе візьмуть, і піде радість у спільному житті з усіма, хто живе в Христі Іісусі, Господі нашому, – вкажи все це, і підбадьориться ослаблена воля, виправляться розслаблені коліна твої.
Так трудячись над собою, більше будеш проганяти своє засліплення, байдужість і безтурботність. Але працюй, і працюй не слабшаючи. Є лукавство в грішній душі, що вона всіляко ухиляється від праці у справі спасіння. Прийди, візьми й понеси її; перечити не стане – їй лише самій потрудитися не хочеться. У твоєму внутрішньому ніхто господарем бути не може, крім тебе самого. Сам увійди в себе і сам себе ламай, вражай, напоумляй; сам із собою веди справу перед лицем Бога; сам себе умовляй і переконуй. Тому в справі навернення міркування з самим собою, можна сказати, єдині до того двері. Вже якщо сам собою не розсудиш і не обдумаєш, як бути, хто за тебе це зробить?
Тому й говориться тобі: “Про те поміркуй, то уяви, в те й те вникни”.
Судити з цього можна, яке велике благо для грішника, якщо розбещення його не встигло ще погасити в ньому зовсім світла вéдіння істини. Нехай вдача зіпсувалася, нехай почуття нечисті, але якщо тримаються в душі здорові поняття, – все ще є за що взятися тому, хто почав думати про спасіння. Коли ж і їх не стане, коли розбеститься і розум – або впаде в сумнів, втратить переконання, або візьме зовсім хибні вчення, – тоді нічим уже діяти людині на себе, тоді треба вже визнати, що від ніг до голови немає в ній цілості. До такого, втім, стану рідкісні доходять. І ті, які доходять, якщо є для них можливість навернення, навертаються бувають надзвичайними і вражаючими діями благодаті Божої.
Більша ж частина грішників не втрачають віри, або образу здорових, за Апостолом, слів, а тільки морально розбещуються. Таким достатньо возочистити забуттям потемнілі поняття і відновити ослаблене переконання в них – від неуваги і нехтування про всяке взагалі добро. Сядь і сам усе переглянь, чому маєш ти вірити, як жити і на що сподіватися, за Символом віри і заповідями Господніми. Якщо не можеш, переглянь у катихизисі; якщо й цього не можеш, переговори з ким-небудь, ближче ж за все з духовним отцем твоїм. Коли це зробиш, переможно повстане в тобі царствена істина – і почне з владою витісняти неправду справ, прихильності та почуттів, що опанувала тобою. Легко тоді буде твоєму міркуванню – і засліплення своє викривати, і нечуття вражати, і безпечність проганяти.
Коли стільки вказується предметів, про які треба міркувати з самим собою, то не слід думати, ніби це можуть виконати тільки вчені. Міркування із самим собою про порятунок кожен може вести, навіть дитя. Це не те, що вчене міркування. Будь-яка наведена на думку істина сама одразу навіює, чого вона вимагає. Будь тільки сумлінний і відроди щире бажання добра собі, з готовністю слідувати вказівкам істини.
Але всіляко міркування своє треба так вести, щоб воно було пристосоване до мети – діяти на душу і збуджувати. Для цього:
Коли міркуєш, то не міркуй, задаючись різними питаннями, але, з’ясувавши собі предмет, постав його до серця тим боком, який, сподіваєшся, буде більш вражаючим, і споглядай його так.
Не перебігай швидко від однієї думки до іншої – це скоріше розсіє, аніж збере і чинитиме якусь дію на душу. І сонце не зігріло б жодної тварини на землі, якби пробігало по обличчю її миттєво. Мірою міркування про те чи інше нехай буде співчуття. Будь-яку думку доводь до почуття і доти не відступай від неї, поки не проникне вона в серце.
Якщо можна, не залишай думку голою, в одній, так би мовити, розумовій формі, а вдягни її в якийсь образ і носи його потім у голові, як постійного збудника. Усього краще, якщо можна в одному образі зосередити кілька вражаючих уявлень. Так, святитель Тихон, щоб закарбувати в розумі грішника думку про небезпеку його становища, ось що каже: “Над тобою – меч правди, під тобою – пекло, готове зжерти тебе, попереду – смерть, позаду – безліч гріхів, по правий і лівий бік – натовпи злісних ворогів: чи тобі бути в безтурботності?..” Образ легше згадується і тримається в розумі, діє сильніше і вразливіше.
Збери короткі, але сильні вислови, що стосуються твого стану, і потім частіше повторюй їх у собі розумово або зовнішнім словом. Наприклад: “Пізнав вол, що здобув, і осел ясла пана, а ти? Або про багатство доброти й довготерпіння недбайливі?.. За жорстокістю твоєю і нерозкаяним серцем збираєш собі гнів у день гніву і праведного суду Божого. Пильнуй, не знаєш бо, коли Господь прийде. Ось мені гроб належить, ось мені смерть належить. Яко піду від Духа Твого і від обличчя Твого як біжу? – Оброці гріха смерть. Ворог, як лев, рикаючи, ходить. Дай звіт про приставлення управителя; йому ж дано багато, багато стягнеться з нього; рабу, який відає волю пана, битий буде багато; пом’яни, звідки впав ти” та інше. Збери і запам’ятай такі вислови і бий ними твоє серце. Можливо, якийсь із них стане вогненною стрілою, яка вразить і розпалить.
З одним міркуванням, однак же, не залишайся, а перемежовуй його молитвою. Адже ми те саме тепер робимо, як і тоді, коли хочемо вирвати дерево, що вросло в землю. Підходимо і колишемо, напружуючи силу міркування із самим собою, себе вмовляння, себе переконання. Колишемо, а витягнути не можемо – глибоко вросло коріння. Немає в нас тому сили, немає сили й підрізати це коріння. От і шукай допомоги!
Чи під час міркування впаде якесь почуття на серце, чи так збудиться якесь розчулення – вставай і молись. Молися, щоб Бог освятив твою працю над своїм скам’янілим серцем, щоб якій-небудь твоїй думці дав силу, що руйнує і творить, або Сам прийшов би і пом’якшив, пробудив, уразив.
У молитві цій сам молись; скажи те, що на душі, і свою кровну потребу відкрий благонадійно словом простим, дитячим, коротким, а краще й без слів, так припадай до Бога в хворобливому до Нього зверненні.
Не мудруй, не складай молитов. Приступи в простоті, з однією потребою своєю, як хворий до лікаря, як зв’язаний до визволителя, розслаблений до відновлювача, зі щирою сповіддю немочі своєї і безсилля здолати себе і з відданням себе Божій вседіяльності.
Падай ниць, клади поклони – багато, багато, бий у перси. І не відходь від молитви, поки рухається молитва. Охолоне молитва, берися знову за роздуми, а від цього знову переходь до молитви.
І для молитви, як для міркування, прибери короткі до Бога відозви і повторюй їх частіше: “Пощади Твоє створіння, Владико, – Боже, милостивий буди мені грішному! – О, Господи, спаси ж! О, Господи, благопоспіши ж!” Пригадуй церковні збуджувальні пісні і співай їх: “Се наречений грядет… Безліч скоєних мною лютих, помишляя, окаянний, трепещу страшнаго дне суднаго. Душе моя, душе моя, вставай, що спиши!” – і подібні…
Так трудячи себе, бий безперервно у двері милосердя Божого.
Чого шукаємо, трудячись? Благодаті Божої, що збуджує. Благодать Божа звикла для впливу на нас обирати відомі посередництва, як сказано в описі надзвичайних дій благодаті. Отже, доклади до себе ці посередництва і ходи під їхнім осяянням і впливом. Чи не впаде і на тебе з якогось променя благодаті, як падав на інших, подібних до тебе, грішників?
Обирала Божа благодать для дії своєї храми Божі та церковний чин. Ходи і ти до церкви і терпляче, уважно і благоговійно вистоюй священнодійства. І вигляд церкви з облаштуванням її, і чин послідовності служб, і спів із читанням – усе може подіяти. І не дивно, що, увійшовши в церкву бездіяльним, вийдеш звідти зачатий духом спасіння.
Діяла благодать через слово Боже. І собі візьми його і читай. Можливо, зустрінеш таке місце, яке вразить і тебе, як вразило Августина місце, на яке впали очі його, коли він розкрив Новий Заповіт.
Пом’якшувалося серце інших грішників від бесід з людьми благочестивими. Піди й ти порозмовляй. Слово за слово в бесіді – чи не випаде й таке, яке і в тебе пройде до розділення душі й духу, судимо за помислами й думками сердечними? Можливо, живе слово, зігріте любов’ю, пройде до глибини серця твого і струсоне твердині гріха, що склалися там.
Сильною була молитва бідних. Піди й ти примнож милостиню, витри сльози нещасних, влаштуй, якщо можеш, тих, хто розорився. Молитовний крик жебрака доходить до неба і проходить небеса небес. Чи не виведе він і до тебе Ангела-керівника як до Корнилія сотника?
Ходячи серед цих і подібних справ, торкатимешся посудин і носіїв благодаті. Впаде, можливо, і на тебе звідки-небудь цілюща роса її і оживить замерзлі в тобі паростки духовного життя.
Отже, прийшла думка про виправлення свого життя і своєї вдачі, – відгнавши зволікання, утісни й полегши плоть свою подвигами тілесними, усунь турботи й розваги, припинивши на якийсь час звичайні справи й усамітненням, і потім, зосередившись у собі увагою, різними спасительними думками напружуйся розігнати засліплення, нечутливість і безтурботність за допомогою міркування з самим собою або балаканини з душею своєю, перемежовуючи його молитвою і постановою себе під вплив таких випадків, які Божественна благодать обирала вже як посередник до свого впливу на душі грішників.
Трудися, напружуйся, шукай – і знайдеш; товчи – і відчиниться тобі. Не слабшай і не впадай у відчай. Але при всьому тому пам’ятай, що праці ці становлять тільки досліди зусиль з нашого боку до залучення благодаті, а не саму справу, якої ще ми шукаємо. Бракує головного – благодатного збудження. Дуже помітно, що коли ми розмірковуємо, молимося чи ще щось робимо, втискуємо ніби щось чуже у своє серце, зовні. Буває, що відповідно до сили напруження певний вплив від цих праць зійде до відомої глибини в серці, але потім знову звідти вивергається, через якусь пружність непокірного й незвичного до того серця, подібно до того, як вивергається з води палиця, вертикально занурена у воду. Негайно ж після цього знову починається холодність і дебелість на душі – явний знак, що тут не було благодатного впливу, а одна наша праця і наше зусилля.
Тому не заспокоюйся на одних цих справах і не спочивай на них, начебто вони й були те, що тобі слід пошукати. Небезпечна помилка! Так само небезпечно думати, що в цих працях полягає заслуга, за яку необхідно має бути послана благодать. Зовсім ні! Це тільки приготування до прийняття, саме ж дарування абсолютно залежить від волі Роздавальника. Отже, за дбайливого вживання всіх передбачених засобів, шукачеві слід ще ходити, чекаючи на відвідування Божого, яке, втім, не приходить з розсудом, і ніхто не знає, звідки воно приходить.
Коли прийде ця збудлива благодать, тільки тоді почнеться справжня внутрішня справа зміни життя і вдачі. Без того успіху й очікувати не можна – будуть одні спроби невдалі. Свідок тому блаженний Августин, який довго маявся сам над собою, а здолав себе вже тоді, коли осяяла його благодать. Працюй, чекаючи, у вірній надії. Прийде – і все влаштує.
Природне після цього запитання: що ж таке благодатне збудження? У який стан воно ставить людину-грішника? І як стан цей відрізняється від інших подібних станів? Треба знати характеристичні риси збудження, щоб не пропустити його безплідно і щоб замість нього не прийняти будь-якого природного стану. Стан душі, збудженої благодаттю, визначається за протилежністю стану душі, приспаної гріхом:
Гріх розлучає Бога і людину. Людина, відходячи від Бога до гріха, не відчуває своєї залежності від Нього, живе собі, начебто вона не Божа і Бог не її, як свавільний раб, що втік від свого пана. Тепер це середостіння розоряється.
Почуття залежності від Бога повертається. Людина жваво усвідомлює свою цілковиту підпорядкованість Богові й повну перед Ним відповідальність. Раніше небо було для неї мідяним і немов густим покровом простягалося над її головою, а тепер деякий промінь проходить крізь цей похмурий покров і вказує їй на Бога, Владику і водночас на Суддю. У ньому збуджується з силою почуття Божества, з усіма Його досконалостями, і непереборно стоїть у душі, сповнюючи її всю. Тут основа і можливість майбутнього благодатного духовного життя.
Гріх огортав колись людину сліпотою, байдужістю, безтурботністю. У момент впливу благодаті спадає ця тришарова скам’яніла луска з окутої нею душі. Людина тепер добре бачить усе неподобство своє всередині і не тільки бачить, а й відчуває. Водночас усвідомлює небезпеку свого становища, починає боятися за себе і дбати про свою долю. І не тільки западає в душу боязкість, але, за відчуття відповідальності своєї перед Богом, страх, томління, досада, сором починають сильно вражати його серце. Його гризе совість.
Але тут же дається йому деяке відчуття і солодощі життя за Богом. Відчуваючи всю непотрібність гріховного життя і відчуваючи огиду до нього, як до моря зла, він водночас передчуває, що в царині добра, яка відкрилася тепер для його душевного ока, сховані відрада й розрада. Вона споглядається нею, як земля обітована, як місце блаженніше і безпечніше від усіх хвилювань. Це передчуття і є переважно таке явище в душі грішній, якого людина сама собою зробити ніяк не може. То – блага Божі й перебувають у Його владі. Думати про них – не означає відчувати їх. Бог Сам вводить дух людини у Свою скарбницю і дає скуштувати від благ її.
Зауваж, наскільки необхідна ця дія благодаті Божої на шляху визволення душі з області гріха. Мета збудження благодатного і сила його – в тому, що воно витягує людину з пут гріха і ставить на точці байдужості між добром і злом. Терези волі нашої, в яких вона схиляється то на ту, то на іншу сторону, повинні тепер стояти в рівень. Але цього не буде, якщо не дати грішнику скуштувати хоч у передчутті солодкість добра. Якщо не дати цього, то насолода гріха, як уже звідана, сильніше вабила б його до себе, ніж добро, і вибір усе падав би на бік цього останнього, як і буває в замислах змінити життя без благодатного збудження. Бо то загальний закон; ignoti nulla cupido, тобто чого не знаєш, того не бажаєш. Але коли, в благодатному збудженні, дається йому скуштувати солодкість добра, то і воно починає привертати його до себе, як уже звідане, відоме і відчуване. Ваги рівні. У руках людини повна свобода дії.
Таким чином, як блиском блискавки, висвітлюється все і в людині, і навколо неї при благодатному збудженні. Вона вводиться тепер серцем, на одну мить, у той порядок, з якого вигнана гріхом, вставляється в ланцюзі творіння в той зв’язок, з якого самовільно викинута гріхом. Тому ця дія благодаті завжди майже позначається переляком і миттєвим потрясінням, як того, хто поспіхом йде в задумі, потрясає раптово почуте “стій!”. Якщо дивитися на цей стан за поняттями психологічними, то він є не інакше, як пробудження духу.
Власне, духу нашому властиво усвідомлювати Божество і вищий деякий світ або порядок речей, підносити людину над усім чуттєвим і заносити в суто духовну сферу. Але в гріховному стані дух наш втрачає свою силу і співрозчиняється з душевністю, а через неї з чуттєвістю до того, що ніби зникає в них. Ось тепер благодаттю він витягується звідти, поставляється, як на свічниці, у внутрішній нашій храмині і світить усьому, що там є, і звідти видимому.
Той стан, у який приходить душа в благодатному збудженні, подібний до багатьох природних станів, з якими його, однак, змішувати не слід.
За благодатного стану людина перебуває в деякому томливому, скорботному стані невдоволення собою і своїм становищем: однак це не те, що нудьга. У нудьзі немає певного предмета: тут людина крушиться і сумує, не знаючи сама, чому і про що; навпаки, у благодатному збудженні є визначальний предмет скорботи, а саме: образа Бога й осквернення себе. Та душевна, а це духовно; та болісна, похмура, вбиваюча, чому й кажуть: “Душить туга”, а це оживляє і збуджує.
У звичайному нашому побуті цих невизначених туг буває чимало, і кожна зі своїми відтінками. Між ними варте особливого зауваження туга за батьківщиною небесною, почуття невдоволення нічим тварним, почуття голоду духовного. І це один із природних рухів нашого духу. Коли мало-помалу замовкнуть пристрасті, він піднімає свій крик, що виразно відгукується в серці, про сором’язливий і принижений стан, у якому його тримають, чому його не живлять тим, чим повинно, а нудять голодом. Це – туга за вітчизною, зітхання, яке Апостол чув і в усій тварині (Рим. 8, 22). Однак і це не те, що благодатне збудження. Воно є одним із природних рухів або відправлень нашого духу і саме по собі саме по собі німе і безплідне. Благодатне збудження на нього сходить і повідомляє йому світлість і жвавість.
За благодатного збудження є крах духу, пробудження тривог совісті; однак це зовсім не те, що звичайне досадування на себе за промахи в нашому побуті, більш-менш значні. Ми мучимося, коли не те скажемо, не так що зробимо, і взагалі у всіх випадках, де, як то кажуть, довелося зганьбити себе, говоримо навіть при цьому: “Ах, як соромно!” Але це зовсім не те, що голос совісті в дусі, тепер чутний. Там людина має на увазі тільки себе і свої тимчасові стосунки, а тут, навпаки, себе і все тимчасове зовсім забуває і бачить тільки одного Бога ображеного і свої вічні стосунки засмученими. Там він стоїть за себе і людські правила, а тут – за волю Божу і славу Його. Там сумує про те, що осоромився перед людьми, а тут про те, що осоромив себе перед Богом, до людей же і навіть до цілого світу йому й діла немає. Потім там скорбота безвідрадна, а тут вона розчиняється деякою відрадою. Бо там уся опора її на собі та інших, і коли ця основа розбудувалася, то їй нікуди вже звернутися, а тут усе від Бога, яким вона не сподівається бути знехтуваною, але уповає на Нього. І звичайні наші совісності наслідують дії совісті істинної: можна сказати, що вони суть теж дії совісті, тільки спотвореної, зведеної зі свого чину. Разом із духом і вона зійшла з властивої їй висоти, з царини духовної, і впала в руки і владу душевно-тілесності, стала служити одним земним цілям, стала, так би мовити, світською совістю, яка сильніше відчуває образи людини, ніж Бога.
Під час збудження благодатного дається серцю відчути інше якесь краще, досконаліше, відрадніше життя; однак це зовсім не те, що буває в тих, котрі відчувають пробудження світлих поривів і найблагородніших прагнень (назвати б – рух ідей). Ці явища схожі тим, що підносять над звичайним порядком речей і прагнуть до здійснення навіюваного; але вони далеко розходяться в напрямках і цілях. Останні впирають у якусь туманну царину, а перше спрямовує до Бога, у Ньому вказує заспокоєння і дає відчути його. Мета першого – життя в Бозі з вічним блаженством, а в останніх мається на увазі щось, звісно, завжди велике, особливе, але про що нічого більше не можна сказати, крім “щось”.
Найвиразніша ж різниця їх у тому, що останні перериваються і діють поодинці: дух пробуджується тут в одного – однією, в іншого – іншою стороною; перше ж обіймає весь дух усебічно і, ставлячи його біля мети, задовольняє його або дає передчути повне в цьому порядку задоволення. Пориви вищих прагнень духу – це залишки образу Божого в людині – образу розбитого, тому й виявляються подібно до того, як промені роздроблені й розсіяні. Треба зібрати ці промені в одне, ніби сконцентрувати, і тоді у фокусі утворюється промінь запальний. Це те, так би мовити, сконцентрування променів духу, одиничного в собі, але роздробленого в багаточастинній душі, і справляє благодать, що збуджує його, та розпалює вогонь життя духовного, не в холодне споглядання ставлячи людину, а в якесь горіння цілюще.
Таке зібрання духу воєдино сходиться в почутті Божества: тут і зародок життя. Так і в природі: доти не з’являється життя, доки сили її діють роздроблено, але щойно вища сила збирає їх докупи, негайно з’являється жива істота, наприклад рослина. Так і в дусі. Поки прагнення його прориваються роздроблено – то одне, то інше, і одне в один бік, а інше в інший, – немає в ньому життя. Коли ж вища, Божественна сила благодаті, одночасно нацьковуючи на дух, зводить усі його прагнення воєдино і тримає їх у цьому єдиному, – тоді й вогонь життя духовного.
За такими ознаками легко відрізнити благодатне збудження від звичайних явищ духовного життя в людині, щоб не змішати і, головне, не пропустити скористатися ним для свого спасіння. Це особливо треба знати тим, на яких благодать Божа впливає без попередніх трудів їхніх і не з особливою силою. Збудженого стану пропустити без уваги не можна, але можна не звернути на нього уваги належної і, побувши в ньому, знову зійти у звичайне кругообіг рухів душі й тіла.
Збудження не завершує справи навернення грішника, а тільки зачинає, і після нього належить праця над собою, і праця дуже складна. Усе, втім, що стосується сюди, відбувається у двох поворотах свободи: спочатку в русі до себе, а потім від себе до Бога. У першому людина повертає собі втрачену над собою владу, а в другому себе приносить у жертву Богові – жертву всеспалення свободи. У першому доходить вона до рішучості залишити гріх, а в другому, наближаючись до Бога, дає обітницю належати Йому єдиному в усі дні життя свого.
Шлях до порятунку. Феофан Затворник