Життя це подих і одна мить. Часом здається, що ми живемо довго і нескінченно довго. А оманлива свідомість заспокоює нас тим, що ніби наше життя ніколи не скінчиться, бо воно є! І ми, за старою звичкою, прощаємося з друзями до наступного побачення, потискуємо їм руки, обмінюємося дружніми обіймами і упевнено говоримо: “До зустрічі, друже!”
А потім одного дня ми дізнаємося, що наступної зустрічі вже ніколи не буде. І там, в душі, починає щось щеміти….
Так прикро, що інколи зустрічаєш гарних людей в своєму житті вже тоді, коли вони приходять лише попрощатися і відійти в Вічність! А вони були такі теплі, привабливі, усміхнені, щасливі і мудрі!….
І ось ти починаєш перебирати в пам’яті останні миті зустрічі, згадуєш ту посмішку, останні слова, останні рухи, дії, перебираєш в пам’яті всі дрібнички, аби знову і знову повернути час назад, щоб договорити ті слова, які залишаєш на потім, продовжити час і відтягти далеко від “сьогодні” ту вічну мить прощання….