Як починається життя християнське в таїнстві хрещення?
Хрещення є перше в християнстві Таїнство, що робить людину-християнина гідною сподоблятися дарів благодаті й через інші Таїнства. Без нього не можна увійти у світ християнський – стати членом Церкви. Предвічна Премудрість створила собі дім на землі: двері, що вводять у цей дім, є Таїнство хрещення. Цими дверима не тільки входять до дому Божого, але при них же вбираються і в гідний його одяг, отримують нове ім’я і знак, що відбивається в усьому єстві хрещеного, за допомогою якого розпізнають і розрізняють його потім і небесні, і земні.
“Бо хто у Христі, той – нове творіння”, вчить Апостол (2Кор. 5, 17). Цим новим творінням християнин стає в хрещенні. З купелі людина виходить зовсім не такою, якою туди входить. Як світло темряві, як життя смерті, так хрещений протилежний нехрещеному. Зачата в беззаконнях і народжена в гріхах, людина до хрещення носить у собі всю отруту гріха, з усією тяготою його наслідків. Вона перебуває в немилості Божій, єством своїм є дитиною гніву; ушкоджена, розладнана сама в собі, у співвідношенні частин і сил і в їхньому спрямуванні переважно на розмноження гріха; підпорядкована впливу сатани, який діє в ній владно, через гріх, який живе в ній. Унаслідок усього цього він, після смерті, неминуче є наймитом пекла, де мучитиметься разом зі своїм князем і його клевретами та слугами.
Хрещення позбавляє нас від усіх цих зол. Воно знімає клятву силою Хреста Христового і повертає благословення: охрещені – це діти Божі, як іменуватися і бути дав їм область Сам Господь. “Якщо ж діти, то й спадкоємці, спадкоємці Богу, співспадкоємці ж Христу…”. (Рим. 8, 17). Царство Небесне належить хрещеному вже по самому хрещенню. Він вилучається з-під панування сатани, який тепер втрачає владу над ним і силу самовільно діяти в ньому. Вступом у Церкву, – дім притулку – сатані загороджуються входи до новохрещеного. Він тут як у безпечній огорожі.
Усе це – духовно-зовнішні переваги й дарування. Що відбувається всередині? – Зцілення гріховної хвороби й ушкодження. Сила благодаті проникає всередину і відновлює тут Божественний порядок в усій його красі, лікує розлад як у складі та відношенні сил і частин, так і в головному напрямі від себе до Бога – на богоугодність і примноження добрих справ. Чому хрещення і є відродження або нове народження, що поставляє людину в оновлений стан. Апостол Павло всіх охрещених порівнює з воскреслим Спасителем, даючи зрозуміти, що і в них таке ж світле в оновленні єство, яким з’явилося людство в Господі Іісусі, через воскресіння Його у славі (Рим. 6, 4). Що і напрямок діяльності в охрещеному змінюється – це видно зі слів того самого Апостола, який говорить в іншому місці, що вони вже “не для себе живуть, а для Того, Хто помер за них і воскрес” (2Кор. 5, 15). “Що бо вмирає, гріху вмирає єдиною, а що живе; Богові живе” (Рим. 6, 10). “Ми похованні Йому хрещенням у смерть” (Рим. 6, 4), і: “стара наша людина з Ним розпинається… щоб нам не бути вже рабами гріха” (Рим. 6, 6). Так вся діяльність людини силою хрещення обертається від себе і гріха до Бога і правди.
Чудове слово Апостола: “І не буде тоді панувати гріх над вами” (Рим. 6, 14). Це дає нам зрозуміти, що те, що в засмученій занепалій природі становить силу, що тягне до гріха, не винищується докорінно в хрещенні, а тільки поставляється в такий стан, у якому не має над нами влади, не володіє нами, і ми не працюємо йому. Воно в нас же перебуває, живе і діє, тільки не як пан. Верховенство відтепер належить уже благодаті Божій і духу, який свідомо себе їй віддає. Святий Діадох, пояснюючи силу хрещення, каже, що до хрещення гріх живе в серці, а благодать ззовні діє; після цього благодать вселяється в серце, а гріх тягне ззовні. Він виганяється з серця, як ворог з укріплення, і оселяється зовні, в частинах тіла, звідки і діє роздроблено набігами. Чому і є безперестанний спокусник, спокусник, але вже не володар: турбує і тривожить, але не наказує.
Так зароджується нове життя в хрещенні! Що при цьому вимагається з боку людини, або як доходить вона до того, що оновлюється в хрещенні, зображено в “Начертанні моралі християнської”, особливо в статті “Норма християнського життя”. Тут це не повторюється, тому що дорослий, який приступає до хрещення, є те саме, що грішник, який звернувся до Бога в покаянні; а про цей останній мова буде попереду не коротка, буде другий відділ. Тоді цілком буде задоволена цікавість всякого про цей предмет.
Тут звертається увага на те, як починається через хрещення життя християнське в тих, котрі хрестяться немовлятами, як це буває переважно між нами. Бо тут початок християнського життя влаштовується з деякою характеристичною особливістю, що випливає зі ставлення благодаті до свободи.
Ви вже знаєте, що благодать сходить на вільне бажання і пошуки, і що тільки взаємним поєднанням їх зачинається відповідне благодаті і властивості вільного створіння нове благодатне життя. Господь подає благодать безкоштовно; але вимагає, щоб людина шукала її і бажано сприймала її, присвячуючи себе цілком Богові. Виконання цієї умови в покаянні і в хрещенні дорослих очевидно. Але як воно виконується в хрещенні немовлят? Немовля не має ще розуму дорослого і свободи, отже, не може виконати умови до початку християнського життя зі свого боку, тобто бажання присвятити себе Богові. Тим часом ця умова неодмінно має бути виконана. Від способу виконання цієї умови початок життя, через хрещення немовлят, відбувається з деякою характеристичною особливістю. Саме.
Благодать сходить на дитячу душу і виробляє в ній усе одна, так ніби при цьому брала участь і свобода, на тій єдиній підставі, що в майбутньому це немовля, яке не усвідомлює себе і не діє особисто, коли прийде до тями, саме охоче присвятить себе Богові, охоче сприйме благодать, знайшовши в собі її дії, зрадіє, що вона є, подякує, що так зроблено для нього, і сповідує, що, якби в хвилину хрещення дано було йому сенс і свободу, воно не інакше вчинило би так, як вчинили, і не захотіло би інакшого. Заради такого майбутнього вільного посвячення себе Богові та поєднання свободи з благодаттю, Божественна благодать уся подається немовляті й без нього все в ньому виробляє, що виробляти їй властиво, за одним запевненням, що потрібне бажання та віддавання себе Богові буде безсумнівне, – запевненням, яке дають хрещені, доручаючися перед Церквою Богові, що це немовля, прийшовши до тями, явить саме таке вживання свободи, яке потрібне для благодаті, приймаючи на себе обов’язок самою справою довести до того немовля, яке хреститься.
Таким чином, через хрещення в немовляті закладається насіння життя у Христі, і воно є в ньому; але воно ще немов би не його, діє як сила, що утворює його. Життя духовне, зароджене благодаттю хрещення в немовляті, стане власним людині, постане в повному своєму вигляді, співзвучним не тільки з благодаттю, а й із властивістю розумного творіння відтоді, як вона, виникнувши у свідомості, вільним бажанням посвятить себе Богові й охочим, радісним і вдячним сприйняттям усвоїть собі знайдену в собі благодатну силу. І до цього часу в ній діє життя істинно християнське, але ніби без її відома, діє в ній, а є ще нібито не її; з хвилини ж усвідомлення й обрання воно стає її власним, не благодатним тільки, а й вільним.
Унаслідок цього, більш-менш тривалого, проміжку між хрещенням і посвяченням себе Богові, початок християнсько-морального життя через благодать хрещення в немовлятах розширюється, так би мовити, на невизначений простір часу, упродовж якого немовля дозріває та утворюється на християнина у Святій Церкві серед християн, як колись тілесно утворювалося в утробі матері.
Установіться, читачу, міцніше в цій думці. Вона нам вкрай буде потрібна при визначенні того, як батьки, хрещеники та вихователі повинні поводитися з охрещеним немовлям, яке ввіряється їм від Святої Церкви і Господа.
Зрозуміло само собою, що після хрещення немовляти дуже важлива справа належить батькам і хрещеним: так вести хрещеного, щоб він, прийшовши до тями, зрозумів у собі благодатні сили, з радісним бажанням сприйняв їх, так само як і пов’язані з ними обов’язки і необхідний йому спосіб життя. Це віч-на-віч ставить із питанням про християнське виховання або про виховання на вимогу благодаті хрещення, з метою збереження цієї благодаті.
Щоб зрозуміліше було, як треба поводитися з охрещеним немовлям у показаних цілях, треба навести собі на пам’ять висловлену раніше думку, що благодать осяває серце і мешкає в ньому, коли в ньому відчувається навернення від гріха і себе до Бога. Заради цього настрою, який діяльно проявляється, далі подаються і всі інші дари благодаті та всі переваги облагодатствованих: благовоління Боже, співспадкоємство Христу, поставлення поза областю сатани, поза небезпекою бути засудженим у пекло. Як тільки цей настрій розуму і серця применшується або втрачається, негайно гріх знову починає володіти серцем, а через гріх накладаються пута сатанинські, відбираються благовоління Боже і співспадкоємство Христу.
Благодать у немовляті приборкує і заглушає гріх; але він може знову ожити і повстати, якщо дати йому їжу і свободу. Отже, вся увага тих, на яких лежить обов’язок берегти в цілості прийняте з купелі дитя-християнина, має бути спрямована на те, щоб ніяк не допустити знову запанувати над ним гріху, усіляко придушувати цей останній і знесилювати, а напрямок до Бога збуджувати й укріплювати. Треба зробити, щоб такий настрій у зростаючому християнинові зростав, хоча за чужим керівництвом, але самодіяльно, щоб він все більше і більше звикав переважати гріх і долати його заради богоугодного життя, звикав так уживати сили духу й тіла, щоб це була не робота гріху, а служіння Богові.
Що це можливо, видно з того, що народжений і хрещений є весь – насіння майбутнього або земля, сповнена насіння. Влитий благодаттю хрещення новий настрій не є уявний тільки або осудний, а дійсний, тобто теж є насіння життя. Якщо взагалі всяке насіння розвивається за родом своїм, то може розвиватися і насіння благодатного життя в хрещеному. Якщо в ньому покладено насіння звернення до Бога, яке переважає над гріхом, то воно також може бути розвинене і відроджене, як і інше насіння. Треба тільки вжити на це дієві засоби або визначити доцільний спосіб діяти на хрещеного немовляти.
Мета, до якої все при цьому має бути спрямоване, полягає в тому, щоб ця нова людина, прийшовши до тями, усвідомила себе не людиною тільки, творінням розумно-вільним, а водночас особою, яка взяла на себе зобов’язання з Господом, з Котрим з’єднана нерозривно її вічна доля; не тільки усвідомила себе такою, а й знаходила себе здатною діяти за цим зобов’язанням і бачила в собі переважне до того тяжіння. Питається, як цього досягти? Як поводитися з охрещеним, щоб, прийшовши у вік, він нічого більше не бажав, як бути справжнім християнином. Або – як виховувати по-християнськи?
У відповідь на це не беремося розглядати все докладно. Обмежимося одним загальним оглядом усієї справи християнського виховання, маючи на увазі вказати, як у якому разі підтримувати й зміцнювати добру в дітях сторону і як знесилювати та пригнічувати погану.
Тут насамперед увага зупиняється на немовляті в колисці, до пробудження в ньому будь-яких здібностей. Немовля живе, отже, можна впливати на його життя. Тут застосовні Святі Таїнства, за ними вся церковність; і з ними разом віра і благочестя батьків.
Усе це, в сукупності, складе рятівну навколо немовляти атмосферу. Усім цим таємничо набувається благодатне життя, зачате в немовляті.
Часте причащання Святих Христових Тайн (можна додати: наскільки можна часте) жваво та дієво з’єднує з Господом новий член Його, через пречисте Тіло і Кров Його, освячує його, умиротворяє в собі та робить неприступним для темних сил.
Ті, хто чинить так, помічають, що того дня, коли причащають дитину, вона буває занурена в глибокий спокій, без сильних рухів усіх природних потреб, навіть тих, які в дітях сильніше діють. Іноді вона сповнюється радістю і грою духу, в якому готова всякого обіймати, як свого. Нерідко святе причащання супроводжується і чудодіяньми.
Святий Андрій Критський у дитинстві довго не говорив. Коли засмучені батьки звернулися до молитви і благодатних засобів, то під час причащання Господь благодаттю Своєю розв’язав язикові пута язика, які згодом напоїли Церкву потоками красномовства і премудрості. Один лікар за своїми спостереженнями свідчив, що в більшій частині дитячих хвороб слід носити дітей до святого причастя, і дуже рідко мав потребу вживати потім медичні засоби.
Великий вплив має на дітей часте носіння до церкви, прикладання до святого хреста, Євангелія, ікон, накривання повітрям; також і вдома – часте підношення під ікони, часте осінення хресним знаменням, кроплення святою водою, паління ладаном, осіняння хрестом колиски, їжі та всього, що доторкається до них, благословення священика, приношення в домівки ікон із церкви та молебні; узагалі – все церковне дивовижним чином зігріває і живить благодатне життя дитини, і завжди є найбезпечнішою і непроникною огорожею від замаху невидимих темних сил, які усюди готові проникнути до душі, яка тільки-но розвивається, щоб своїм подихом заразити її.
Під цією видимою охороною є невидима: Ангел Хранитель, Господом приставлений до немовляти від самої хвилини хрещення. Він охороняє його, своєю присутністю невидимо впливає на нього і в потрібних випадках підказує батькам, що треба зробити з дитиною, яка перебуває в крайності.
Але всі ці настільки міцні огорожі, ці сильні й дійсні натхнення може зруйнувати й позбавити плод невір’я, недбалість, нечестя і недобре життя батьків. Це вже й тому, що при цьому засоби ті або не вживаються, або вживаються не так, як має бути; але особливо за впливом внутрішнім. Щоправда, Господь милосердний, особливо до безневинних, але є незбагненний для нас зв’язок душі батьків з душею дітей, і ми не можемо визначити, до якої міри поширюється вплив перших на останніх; і разом, до якої міри, за заражаючого впливу перших, розширюється милосердя і поблажливість Божа до останніх. Буває, що воно припиняється, і тоді заготовлені причини приносять свій плід. Тому дух віри і благочестя батьків слід вважати наймогутнішим засобом до збереження, виховання і зміцнення благодатного життя в дітях.
Дух немовляти ніби не має ще руху в перші дні, місяці, навіть і роки. Що-небудь передати йому для засвоєння звичайним шляхом не можна. Але можна діяти на нього посередньо.
Є деякий особливий шлях спілкування душ через серце. Один дух впливає на інший почуттям. Такий вплив на душу немовляти тим зручніший, чим повніше і глибше батьки серцем своїм звернені до немовляти. Батько і мати зникають у дитині і, як кажуть, не чають душі. І якщо їхній дух просякнутий благочестям, то бути не може, щоб воно за своїм родом не діяло на душу дитяти. Найкращий зовнішній провідник при цьому – погляд. Тоді як в інших почуттях душа залишається прихованою, око відкриває її погляду іншим. Це точка зустрічі однієї душі з іншою. Нехай же через цей отвір проходять до душі дитяти душі матері й батька з почуттями святими. Вони не можуть не намащувати її цим святим єлеєм. Треба, щоб у погляді їхньому світилася не одна любов, яка так природна, а й віра, що на руках у них більше, ніж просте дитя, і надія, що Той, Хто дав їм під нагляд цей скарб, як деяку посудину благодаті, забезпечить їх і достатніми силами, щоб зберігати його, і, нарешті, молитва, яку вони безперервно в дусі здійснюють і яка рухає надіями по вірі.
Коли в такий спосіб батьки захистять колиску свого дитяти цим духом щирого благочестя, коли при цьому, з одного боку, Ангел Охоронець, з іншого – Святі Таїнства та вся церковність будуть діяти на нього ззовні і всередину, то цим складеться навколо життя, яке зароджується, споріднена з ним духовна атмосфера, яка переллє в нього і свій характер, подібно до того, як і кров, початок життя живого, у властивостях своїх багато залежить від навколишнього повітря. Кажуть, що знову влаштована посудина зберігає довго, якщо не завжди, запах тієї речовини, яку наллють у неї в ту пору. Те саме треба сказати і про показане влаштування біля дітей. Воно благодатно-рятівно проникає у форми життя дитини, що встановлюються, і буде покладати на них печатку свою. Тут же і непрохідна перешкода впливу духів злоби.
Почавши такий устрій від колиски, треба вже продовжувати його потім і в увесь час виховання: і в дитинстві, і в отроцтві, і в юнацтві. Церква, церковність і Святі Тайни – як скинія для дітей, під якою вони повинні бути завжди. Приклади показують, як це спасенне і багатоплідне – Самуїл, Феодор Сикеот та інші. Навіть одним цим можуть бути замінені, як і замінюються не без успіху, всі засоби виховання. Стародавній спосіб освіти в цьому переважно й полягав.
Коли в дитяті починають пробуджуватися сили, одна за одною, батькам і вихователям слід посилити увагу. Бо коли, під осяянням показаних засобів, зростатиме й посилюватиметься в них тяжіння до Бога й захоплюватиме слідом за собою сили, водночас і гріх, що живе в них, не дрімає, а намагається заволодіти тими самими силами. Неминучий наслідок цього – боротьба внутрішня. Оскільки діти не здатні її вести самі, то місце їх розумно замінюють батьки. Але оскільки її мають вести все ж таки сили дітей, то батьки суворо мають пильнувати зачатки їхнього пробудження, щоб із першої хвилини дати їм нахил, відповідний до головної мети, до якої їх треба скеровувати.
Так починається боротьба у батьків із гріхом, що живе в дитині. Хоча гріх цей і позбавлений точки опори, проте ж діє і, щоб зупинитися на чомусь міцному, намагається заволодіти силами тіла і душі. Треба не допускати до цього і нібито виривати сили з рук гріха і передавати Богові. Але щоб діяти при цьому не безпідставно, а з розумним усвідомленням правильності обраного способу, треба добре собі усвідомити, чого шукає гріх, що залишився, чим харчується, через що саме заволодіває нами. Основні збудники, що тягнуть до гріха, суть своємудрість (або допитливість) у розумі, свавілля – у волі, самоуслаждение – у почутті. Тому треба так вести і спрямовувати сили душі й тіла, що розвиваються, щоб не віддати їх у полон до млості, допитливості, свавілля і самоусоложденія, – бо це буде полон гріховний, – а навпаки, привчати зрікатися їх і переважати над ними і, таким чином, скільки можна знесилювати їх і доводити до нешкідливості. Це головний початок. З ним має потім співвідноситися і все виховання. Переглянемо з цією метою найголовніші дії тіла, душі й духу.
Насамперед пробуджуються, і потім постійно перебувають у живій діяльності, до самої смерті, потреби тіла. Тим необхідніше поставити їх у належні межі й закріпити навичкою, щоб потім менше було від них занепокоєння. Тут неточне для тілесного життя відправлення є харчування. У моральному відношенні воно є сідничком пристрасті до гріховної втіхи плоті або тереном її розвитку та живлення. Тому треба так живити дитя, щоб, розвиваючи життя тіла, даючи йому міцність і здоров’я, не розпалити в душі м’ясоїдства. Не треба дивитися, що дитя мале, – треба з перших років починати остепеняти схильну до грубої речовини плоть і привчати дитя до володіння над нею, щоб і в юності, і в юнацтві, і після них легко і вільно можна було справлятися з цією потребою. Перша закваска дуже дорога. Від дитячого харчування багато що залежить у подальшому. Непомітно можна розвинути сластолюбство і непоміркованість у їжі – два види обжерливості, ці згубні для тіла і душі схильності, які прищеплюються до харчування.
Тому навіть лікарі й педагоги радять: обирати здорову і придатну їжу, судячи з віку вихованця: бо одна їжа придатна для немовляти, інша – для дитини, отрока та юнака; підпорядкувати вживання її відомим правилам (знову пристосовуючись до віку), у яких би визначалися час, кількість і спосіб харчування, і потім від встановленого в такий спосіб порядку без потреби не відступати.
Цим привчиться дитя не завжди вимагати їжі, як захочеться їсти, а чекати певної години; тут же перші досліди вправи у відмові собі у своїх бажаннях. Де годують дитя щоразу, як воно заплаче, і потім щоразу, як запитає їсти, там до того розслаблюють його, що потім вже воно не інакше, як із хворобою може відмовлятися від їжі. Разом із цим вона звикає до норовливості через те, що встигає випрошувати або виплакувати все бажане. Тій самій мірі треба підпорядкувати і сон, і теплоту з холодом, і інші зручності, природно необхідні в справі харчування, маючи на увазі – не розпалити пристрасті до чуттєвих насолод і привчити відмовляти собі. Цього треба суворо дотримуватися впродовж усього часу виховання, – змінюючи, як само собою зрозуміло, правила в застосуванні, а не по суті, – доти, доки підопічний, утвердившись у них, візьме сам себе в руки.
Друге відправлення тіла є рух; орган його м’язи, в яких лежать сила і міцність тіла, – знаряддя праці. Стосовно душі воно – седалище волі, і дуже здатне розвивати свавілля. Помірний, розсудливий розвиток цього відправлення, надаючи тілу збудженість і жвавість, привчає до праці й утворює статечність.
Навпаки, розвиток хибний, залишений напризволяще, в одних розвиває непомірну жвавість і неуважність, в інших – млявість, млявість, млявість, лінощі. Перше зміцнює і перетворює на закон норовливість і непокірність, у зв’язку з яким перебувають завзятість, гнівливість, нестримність у бажаннях. Останнє занурює в плоть і віддає чуттєвим насолодам. Отже, треба мати на увазі, щоб, зміцнюючи сили тіла, не роздмухати через те свавілля і заради плоті не згубити духа. Для цього головне – мірність, припис, нагляд. Нехай дитя грається, але в той час, у тому місці й тим родом, як йому наказано. Воля батьків повинна закарбовувати всякий їхній крок, зрозуміло, загалом. Без цього, легко може покривитися вдача дитяти. Свавільно попустувавши, дитя завжди повертається не з готовністю слухатися навіть у якихось дрібницях. І це – з одного разу; що ж сказати, де ця частина зовсім у нехтуванні? Як важко після винищити норовливість, коли скоро вона осяде в тілі, як у фортеці. Не гнеться шия, не рухається рука й нога, і око навіть не хоче дивитися, як наказують. Навпаки, дитя виходить нерухомим на всякий наказ, де від самого початку не дають волі його рухам. Крім того, не можна краще звикнути володіти своїм тілом, як змушуючи його напружуватися за вказівками.
Третє відправлення тілесне лежить на нервах. З нервів почуття – знаряддя спостережень і їжа допитливості. Але про це після. Тепер же про інше загальне призначення нервів, як вмістилища чутливості тіла, або здатності приймати приємні й неприємні для нього зовнішні враження. У цьому відношенні треба поставити правилом привчити тіло безболісно переносити всякого роду впливи зовнішні: від повітря, води, змін температури, вогкості, спеки, холоду, ушкоджень, болю та іншого. Хто набув такої навички, той найщасливіша людина, здатна на найважчі справи, у всякий час і у всякому місці. Душа в такій людині є цілковитою володаркою тіла, не відтерміновує, не зраджує, не полишає справ, боячись неприємностей тілесних; навпаки, з деяким бажанням вдається до того, чим може озлоблюватися тіло. А це дуже важливо.
Головне зло у ставленні до тіла – теплолюбність і жаління тіла. Воно забирає будь-яку владу в душі над тілом і робить першу рабою останнього; навпаки, той, хто не шкодує тіла, не буде у своїх починаннях бентежитися побоюваннями з боку сліпого життєлюбства.
Який щасливий привчений до цього з дитинства! Сюди відносяться медичні поради щодо купання, часу і місця гулянь, сукні; головне – утримувати тіло не так, щоб воно приймало одні тільки приємні враження, а навпаки, більше утримувати під враженнями, що турбують. Тими розніжується тіло, а цими зміцнюється; за тих дитя всього боїться, а за цих на все готове і здатне стояти в розпочатому терпляче.
Такого роду поводження з тілом пропонується педагогікою. Тут показується тільки, як ці поради придатні і до розвитку християнського життя, саме тим, що ревностне їхнє виконання загороджує вхід до душі непотрібному зіллю чуттєвих насолод, свавілля, тілолюбства або жадання до себе, утворює протилежні до них настрої й узагалі привчає володіти тілом як óрганом і не підкорятися йому. А це дуже важливо в житті християнському, за самою сутністю своєю усунутому від чуттєвості й усякого догоджання плоті.
Отже, не повинно залишати напризволяще розвитку тіла дитяти, а треба тримати його під суворою дисципліною від самого початку, щоб потім передати його в руки самого виховуваного вже пристосованим до життя християнського, а не ворожим до нього. Батьки-християни, які по-справжньому люблять дітей, не повинні шкодувати нічого, ні навіть свого батьківського серця, щоб доставити це благо дітям. Бо інакше всі подальші справи їхньої любові та піклування будуть або малоплідні, або навіть безплідні. Тіло – седалище пристрастей, і здебільшого найлютіших, якими є лінь та гнів. Воно ж і орган, через який демони проникають у душу або приселяються до неї. Само собою зрозуміло, що при цьому не повинно випускати з поля зору церковності, і з неї нічого такого, чим можна торкатися до тіла, бо тим буде освячуватися тіло і приборкуватиметься жадібне єство.
Усе тут не пишеться, і тільки вказується головний тон діяння на тіло. Подробиці вкаже справа, кому потрібно. З цього обрису зрозуміло й те, як треба поводитися з тілом і в увесь інший час життя: бо справа в нас із ним одна.
Разом із виявленням тілесних потреб, і в душі не сповільнюються висловлюватися нижчі здібності в природній їхній послідовності. Ось дитя починає зупиняти погляд свій на тому чи іншому предметі, і на одному більше, на іншому менше, наче один йому подобається більше, а інший менше. Це перші початки вживання почуттів, за яким негайно слідує пробудження діяльності уяви і пам’яті. Здібності ці стоять на переході від тілесної діяльності до душевної і діють спільно, так що зроблене однією, негайно передається іншою. Судячи з важливості, яку вони мають нині в нашому житті, як добре і спасительно перші початки їх освятити предметами з царини віри. Перші враження глибоко залишаються пам’ятними.
Пам’ятати треба, що душа приходить у світ голою силою; зростає, багатіє у внутрішньому змісті, і урізноманітнюється в діяльності вона вже потім. Перший матеріал, першу їжу для утворення свого вона отримує ззовні, від почуттів, через уяву.
Очевидно само собою, якого характеру мають бути перші предмети почуттів і уяви, щоб не тільки не перешкоджати, а ще більше сприяти християнському життю, що утворюється. Бо відомо, що як перша їжа має значний вплив на темперамент тіла, так і перші предмети, якими опікується душа, мають сильний вплив на характер душі або тон її життя.
Почуття, що розвиваються, дають матеріал уяві; уявлений предмет зберігається в пам’яті й становить, так би мовити, зміст душі. Нехай почуття отримують перші враження від предметів священних: ікона і світло лампади для очей, священні пісні – для слуху та інше. Дитя не розуміє ще нічого з того, що в нього на очах, але його око і слух звикають до цих предметів, і вони, предзанімає серце, тим самим ставлять вдалині інші предмети.
За почуттями і перші вправи уяви будуть священними; їй легше буде уявляти ці предмети, ніж інші: такі її перші нахили. Потім, на майбутній час, витончене, яке одним боком істотно пов’язане з формами почуттів і уяви, приваблюватиме її не інакше, як під священними формами.
Отже, нехай захищають дитя священними предметами всіх видів; все ж те, що може розбестити в прикладах, зображеннях, речах – видаляють. Але потім і в усі наступні часи треба зберігати той самий порядок. Відомо, як сильно діють на душу розбещені образи, в якому б вигляді вони не торкалися її! Яке нещасне дитя, яке, заплющивши очі або залишившись на самоті й заглибившись у себе, буває пригнічене безліччю непотрібних образів, суєтних, спокусливих, що дихають пристрастями. Це те саме для душі, що чад для голови.
Не слід також випускати з уваги і спосіб діяльності цих сил. Справа почуттів – бачити, чути, торкатися, взагалі відчувати, катувати. Тому вони суть перші збудники допитливості, яка потім заради них переходить в уяву і пам’ять і, набувши в них осілості, стає незламним тираном для душі. Не вживати почуттів не можна: бо не інакше, як через них, і пізнаються речі, які знати треба, заради слави Божої і блага нашого. Але при цьому неминуча і допитливість, яка є нестримна схильність – без мети бачити і чути, що де робиться і як що буває. Як же при цьому вчинити? Випробовування необхідно є вже допитливість.
Допитливість полягає в тому, де намагаються все дізнатися безладно, безцільно, не розрізняючи, чи потрібно те, чи не потрібно. Отже, слід тільки під час вправляння почуттів дотримуватися міри і порядку і звертати їх на одне потрібне і за свідомістю потреби, – тоді для допитливості не буде поживи; тобто потрібно привчити дитину випробовувати те, що вважається для неї необхідним; від усього ж іншого утримуватися і відсторонюватися. Потім у самій дії випробовування дотримуватися поступовості, – не перебігати з предмета на предмет, або від однієї риси до іншої, а, переглядаючи одне за одним, про те дбати, щоб уявити після предмет, як має бути. Такий рід занять позбавить дитя від настрою розважатися навіть серед дозволеного, привчить володіти почуттями, а через них і уявою. І вона не перебігатиме від одного до іншого без потреби, отже, не мріятиме й не розважатиметься образами й тим не даватиме спокою душі, каламутячи її припливом і відпливом своїх безпутних видінь. Той, хто не вміє володіти почуттями й уявою, обов’язково буває неуважний і непостійний, будучи томим допитливістю, яка ганятиме його від одного предмета до іншого до розслаблення сил, і все це без плоду.
Сучасно з цими здібностями виникають у дитяти пристрасті й починають турбувати його з раннього часу. Дитя ще не розмовляє, не ходить, тільки-но привчилося сидіти й брати іграшки, але вже сердиться, заздрить, привласнює собі, особиться та інше, узагалі виявляє дію пристрастей. Це зло, що утверджується на житті творіння, згубне; тому треба протидіяти йому з перших його проявів. Як це зробити – визначити важко. Вся справа залежить від розсудливості батьків. Можна, втім, постановити таке:
1) запобігати всіляко їхньому [пристрастей] виникненню;
2) потім, якщо проявилася якась пристрасть, треба поспішати погасити її вигаданими й випробуваними засобами. Цим запобіжить укоріненню їх, або схильності до них. Пристрасть, що частіше за інших виявляється, лікувати треба з особливою увагою, тому що вона може бути панівною розпорядницею життя.
Найнадійніший спосіб лікування пристрастей – вживання благодатних засобів. До них з вірою треба звертатися. Пристрасть – явище душевне, тим часом діяти на душу у батьків спочатку немає способів… Тому насамперед треба молити Господа, нехай зробить Свою справу.
Подальшим у цьому керівником для ревного батька чи матері, чи няньки буде досвід. Коли дитя буде зі здоровим глуздом, тоді можуть бути вживані вже й загальні проти пристрастей засоби. Усіляко на них треба озброюватися спочатку і переслідувати потім у весь час виховання, щоб дитя вміло і звикло володіти ними, бо їхні обурливі набіги не припиняться до кінця життя.
Якщо буде суворо дотримано запропонованого порядку дії на тіло й нижчі здібності, то душа отримає від цього прекрасну підготовку до істинно доброго настрою; однак же тільки підготовку, сам же настрій треба творити позитивною дією на всі його сили: розум, волю й серце.
«Шлях до порятунку» Феофан Затворник