Як починається життя християнське в таїнстві хрещення? Частина третя
Жага вражень повідомляє деяку стрімкість, безперервність і різноманітність діям юнака.
Йому хочеться все випробувати самому, все бачити, все чути, скрізь побувати. Шукайте його там, де є блиск для очей, гармонія для слуху, простір для руху. Він хоче бути під безперервним потоком вражень, завжди нових і тому різноманітних. Йому не сидиться вдома, не стоїться на одному місці, не приділяє увагу одному предмету. Його стихія розваги. Але цього для неї замало; вона не задовольняється дійсним, особистим випробуванням, а хоче засвоїти і ніби перенести на себе враження інших, дізнатися, що відчували, як діяли інші самі по собі або за таких, як вона, обставин.
Потім він кидається на книжки і починає читати; перебирає одну книжку за іншою, часто не розбираючи змісту їхнього; у нього головне – знайти так званий ефект, хоч би з якого роду речей він був і хоч би чого стосувався. Ново, образно, гостро – найкраща для нього рекомендація книзі. Тут виявляється й утворюється схильність до легкого читання – та сама жага вражень, тільки в іншому вигляді. Але й тут ще не все. Юнакові часто набридає дійсне, те, що ніби нав’язують йому збоку: це зв’язує його й ув’язнює надто в певних межах, а він шукає деякої свободи.
Потім він часто відривається від дійсного, йде у свій створений світ і там починає діяти на славу. Фантазія будує йому цілі історії, де здебільшого герой – його власна особа. Юнак тільки вступає в життя. Перед ним звабливе, привабливе майбутнє. Згодом і йому там треба бути: що ж він буде? Чи не можна якось підняти цю завісу і подивитися? Фантазія, дуже рухлива в ці літа, не зволікає із задоволенням. Тут виявляється і в такому роді дії виховується мрійливість.
Мрії, легке читання, розваги, все це одне майже за духом – діти жадають вражень, жадають нового, різноманітного. І шкода від них однакова. Нічим не можна краще заморити доброго насіння, покладеного колись на серце юнака, як ними. Молода квітка, посаджена на такому місці, де з усіх боків дмуть на неї вітри, трохи потерпить і засохне; трава, якою часто ходять, не росте; частина тіла, яку піддають довгому тертю, німіє. Те саме буває і з серцем, і з добрими в ньому прихильностями, якщо вдатися до мрій, або до порожнього читання, або до розваг.
Хто довго стояв на вітрі, особливо сирому, той, зайшовши в затишшя, відчуває, що все в ньому ніби не на своєму місці, те саме буває і в душі, що розважилася хоч би яким чином. Повернувшись із розсіювання в себе, юнак знаходить у душі своїй усе в спотвореному порядку; а головне – деяким покривалом забуття затягується все добре, і на першому плані стоять самі лише принади, залишені враженням; отже, уже не те, що було й чому завжди варто бути: пристрасті змінили верховенство.
Чому, повернувшись у себе після якогось розсіювання, душа починає тужити? Тому, що знаходить себе забарвленою. Розсіяний зробив душу свою великою дорогою, якою, через уяву, як тіні, проходять спокусливі предмети і ваблять за собою душу. Але тоді, як вона таким чином відірветься ніби від себе, таємно підходить диявол, забирає добре насіння і покладає зле. Так вчить Спаситель, коли пояснює, хто викрадає посіяне на дорозі, і хто є всепоглинач житниці. Те й інше ворог людський творить.
2 Отже, юначе! Бажано тобі зберегти чистоту й невинність дитинства чи обітницю християнського життя без докорів? Скільки є сил і розсудливості, утримуйся від розваг, безладного читання спокусливих книг і мрій! Як добре підпорядкувати себе в цьому випадку суворій і дуже суворій дисципліні і бути в увесь час юнацтва під керівництвом. Тих юнаків, яким не дозволяють розпоряджатися самою своєю поведінкою до змужнілості, можна назвати щасливими. І всякому юнакові треба радіти, якщо він поставлений у таких обставинах. Сам юнак, вочевидь, дійти до цього навряд чи може; але він покаже багато розуму, якщо повірить пораді бути більше вдома за справою, не мріяти і не читати порожнього.
Розвагу нехай відхилить працьовитістю, мрійливість – серйозними заняттями під керівництвом, якому особливо має бути підпорядковане читання, і у виборі книг, і в образі читання. Як би, втім, це хто не зробив, нехай тільки зробить. Пристрасті, сумніви, захоплення розгораються саме в цьому, так би мовити, хиткому бродінні розуму юнака.
Друга, настільки ж небезпечна, схильність у юнака є схильність до спілкування. Вона виявляється в потребі товариства, дружби і любові. Усі вони в істинному порядку гарні, але вставити їх у цей порядок має не юнак.
Юнацький вік є часом живих почуттів. Вони в його серці – як приплив і відлив біля берегів моря. Його все займає, все дивує. Природа і суспільство відкрили перед ним свої скарби. Але почуття не люблять бути прихованими в собі, і юнак хоче ділитися ними. Відтак має потребу в особі, яка б могла розділяти його почуття, тобто в товариші та другові. Потреба благородна, але вона може бути й небезпечною! Кому довіряєш свої почуття, тому даєш певним чином владу над собою. Як же треба бути обережним у виборі близької особи! Зустрінеш такого, який далеко-далеко може завести від прямого шляху. Само собою зрозуміло, що добрий природно прагне до доброго, а відхиляється від недоброго. Є на це певний смак у серця. Але, знову ж таки, як часто трапляється простосердеччю бути заманеним хитрістю! Тому справедливо всякому юнакові радять бути обережним у виборі друга. Добре не укладати дружби, поки не випробуєш друга. Ще краще мати першим другом батька або того, хто багато в чому замінює батька, або когось із рідних досвідченого і доброго.
Для того, хто поклав жити по-християнськи, перший Богом даний друг – це духовний батько; з ним розмовляй, йому довіряй таємниці, зважуй і повчайся. Під його керівництвом, під час молитви, Бог пошле, якщо потрібно, й іншого друга. Не стільки, втім, небезпеки в дружбі, скільки в товаристві. Рідко бачимо друзів, але більше знайомих і приятелів. А тут скільки можливо і скільки буває зла! Є гуртки приятельські з дуже недобрими правилами. Схилившись до них, не помітиш, як об’єднаєшся з ними в дусі, подібно до того, як непомітно напоїшся смородом у сморідному місці. Вони самі часто втрачають свідомість непотребства своєї поведінки і спокійно грубіють у ній. Якщо й пробуджується в комусь ця свідомість, він не має сил відстати.
Кожен побоюється оголосити про те, очікуючи, що його потім усюди будуть переслідувати шпильками, і каже: “Так і бути, можливо, минеться”. “Упоганому суспільстві й добрі звичаї розбещуються” (1Кор. 15, 33). Визволи, Господи, всякого від цих глибин сатанинських. Для того, хто наважився працювати Господу, одне товариство з благочестивими, які шукають Господа; від інших же треба віддалятися і щиро з ними не звертатися, наслідуючи приклад святих Божих.
3 Самий верх небезпек для юнака – від поводження з іншою статтю. Тоді як у перших спокусах юнак тільки збивається з прямого шляху, тут він, крім того, втрачає себе. У першому своєму пробудженні справа ця змішується з потребою прекрасного, яка з часу пробудження свого змушує юнака шукати собі задоволення. Тим часом прекрасне мало-помалу починає в душі його набувати лику, і звичайно людського, тому що ми не знаходимо нічого красивішого за нього… Створений образ носиться в голові юнака. Відтоді він шукає ніби прекрасного, тобто ідеального, не земного, а тим часом зустрічається з донькою людською і нею уражається. Цього ураження найбільше слід уникати юнакові, бо це є хвороба тим небезпечніша, що хворому хочеться хворіти до божевілля.
Як відвернути цю виразку? Не ходи тим шляхом, яким доходять до ураження.
Цей шлях ось як зображений в одній психології. Він має три повороти.
Спочатку пробуджується в юнака якесь сумне почуття невідомо про що й від чого, яке відгукується, однак же, тим особливо, що він ніби один. Це – почуття самотності. Із цього почуття негайно відроджується інше – деяка жалість, ніжність і увага до себе. Раніше він жив, ніби не помічаючи сам себе. Тепер він звертається до себе, оглядає себе і завжди знаходить, що він не худий, не з останніх, є особа достойна: починає відчувати свою красу, приємність форм свого тіла, або – подобатися собі. Цим закінчується перший рух спокуси до себе. Відтепер юнак звертається до зовнішнього світу.
Цей вступ у зовнішній світ надихається впевненістю, що він має подобатися іншим. У цій упевненості він сміливо і ніби переможно виходить на терені дії і, можливо, уперше ставить собі за закон охайність, чистоту, ошатність аж до франтівства; починає блукати або шукати знайомств начебто без певної мети, за таємним, але потягнутим потягом чогось, хто шукає, серцем, і водночас намагається виблискувати розумом, приємністю в обігу, запобіжливою увагою, загалом усім, чим сподівається подобатися. Водночас він дає всю волю переважному органу душеспілкування – оку.
У цьому настрої він схожий на порох, підставлений під іскри, і скоро зустрічається зі своєю хворобою. Поглядом очей або голосом особливо приємним, як стрілою вражений або підстрелений, стоїть він спочатку дещо несамовито й остовпіло, від якого, оговтавшись і отямившись, знаходить, що його увага й серце звернені до одного предмета й тягнуться до нього з непереборною силою. Відтоді серце починає знемагати тугою; юнак похмурий, занурений у себе, зайнятий чимось важливим, шукає, начебто що загубив, і що б не робив, робить для однієї особи та нібито в присутності її. Він наче загублений, сон і їжа не спадають йому на думку, звичайні справи забуті й розладжуються; йому ніщо не дороге. Він хворий на люту хворобу, яка щемить серце, сковує дихання, сушить самі джерела життя. Ось поступовий перебіг уражень! І само собою видно, чого має побоюватися юнак, щоб не впасти в цю біду.
Не ходи цією дорогою! Проганяй провісників – невизначений смуток і почуття самотності. Роби їм наперекір: стало сумно – не мрій, а почни робити що-небудь серйозне з увагою, і мине. Стала зароджуватися жалість до себе або почуття своєї гарності – поквапся протверезити себе і відігнати цю примху якоюсь суворістю і жорстокістю до себе, особливо з’ясуванням здорового поняття про нікчемність того, що лізе в голову. Випадкове або навмисне приниження в цьому випадку було як вода на вогонь… Придушити і прогнати це почуття треба потурбуватися особливо тому, що тут початок руху. Зупинися тут – далі не підеш: не народиться ні бажання подобатися, ні пошуки вбрання і франтівства, ні полювання на відвідування. Прорвуться ці – і з ними борись. Яка надійна в цьому випадку огорожа – сувора дисципліна в усьому, праця тілесна і ще більш головна! Посиль заняття, сиди вдома, не розважайся. Потрібно вийти, бережи почуття, бігай іншої статі, головне ж – молися.
4 Крім цих небезпек, що випливають із властивостей юнацького віку, є ще дві: по-перше – настрій, через який до небес підноситься знання розумове, або своєособисте осягнення. Юнак вважає перевагою – на все накладати тінь сумніву, і все те ставить осторонь, що не збігається з міркою його розуміння. Цим одним він відсікає від серця весь настрій віри і Церкви, отже, відпадає від неї і залишається один. Шукаючи заміни залишеному, кидається на теорії, побудовані без міркування з відвертою істиною, обплутує себе ними і виганяє зі свого розуму всі істини віри. Ще більше біди, якщо привід до того подасть викладання наук в училищах і якщо подібний дух стає там переважаючим.
Думають володіти істиною, а набираються туманних ідей, порожніх, мрійливих, здебільшого протилежних навіть здоровому глузду, які, однак же, захоплюють недосвідчених і стають ідолом для юнака допитливого.
По-друге – світськість. Нехай вона може бути чимось корисним, але переважання її в юнакові згубне. Вона знаменується життям за враженнями почуттів, таким станом, у якому людина мало буває в собі, а все майже зовні, або справою, або мрією. З таким настроєм ненавидять внутрішнє життя і тих, котрі говорять про нього і живуть ним. Справжні християни для них містики, що заплуталися в поняттях, або лицеміри тощо. Зрозуміти істину заважає їм дух світу, який якісний у колі світського життя, доторкатися до якого безперешкодно дозволяють і навіть радять юнакам. Цим дотиком світ, з усіма своїми розбещеними поняттями і звичаями, набивається в сприйнятливу душу юнака, не випереджаючи, не налаштованого проти того, а ще тільки набуваючи настрою, і віддруковується на ній, як на воску, – і він мимоволі стає чадом його. А це чадство протилежне чадству Божому у Христі Ісусі.
Ось небезпеки для юнаків від юності! І як важко встояти! Але добре вихованому і тому, хто зважився присвятити себе Богові ще в юнацькому віці, вона не така небезпечна; трохи потерпіти, а там настане спокій найчистіший і блаженний. Збережи тільки обітницю християнського чистого життя і в цей час; а після будеш жити з деякою святою непохитністю. Хто пройшов безпечно юнацькі літа, той наче переплив бурхливу річку і, озирнувшись назад, благословляє Бога. А інший зі сльозами на очах, у каятті, обертається назад і окаяває себе. Того ніколи не повернеш, що втратиш у юності. Хто падав, той чи досягне ще того, чим володіє той, хто не падав?
Зі сказаного досі легко дійти до розуміння того, де причина того, що такі рідкісні ті, хто так рідко зберігає благодать хрещення? Виховання всьому причиною, і доброму, і злому.
Тому не зберігається благодать хрещення, що не дотримується порядок, правила і закони застосованого до того виховання.
Найголовніші причини суть:
Віддалення від Церкви і благодатних її засобів. Це заморяє паросток християнського життя, роз’єднуючи його з джерелами, і воно в’яне, як в’яне цвіт, поставлений у темному місці.
Неувага до відправлень тілесних. Думають, що тіло може всіляко розвинутися без шкоди для душі: тим часом у його відправленнях сідалища пристрастей, які разом із його розвитком розвиваються, кореняться й опановують душу. Проникаючи тілесні відправлення, пристрасті отримують у них собі осілість, або влаштовують із них неприступну певну фортецю і тим зміцнюють за собою владу на весь наступний час.
Безрозбірний, не спрямований до однієї мети розвиток сил душі. Не бачать мети спереду – не бачать шляху до неї. Звідси, за всієї турботи про найсучаснішу освіту, нічого більше не роблять, як тільки роздмухують допитливість, свавілля і спрагу насолод.
Повне забуття про дух. Молитва, страх Божий, совість рідко беруться до уваги. Була б справність видима, а ті внутрішні стани завжди припускаються і завжди тому залишаються собі.
5 Під час навчання – закриття найголовнішої справи побічними, затуляння її єдиної – безліччю інших.
Нарешті, вступ у юність без попереднього положення добрих початків і рішучості жити по-християнськи, і далі, нестримування потягів юнацького життя в належному порядку, відданість себе всій жадобі вражень, через розваги, легке читання, розпалювання уяви мріями, нерозбірливе спілкування з подібними собі й особливо з іншою статтю, виняткова науковість і відданість духу світу, бродячим думкам, правилам і звичаям, що ніколи не бувають сприятливими для благодатного життя, але завжди вороже озброюються проти нього і прагнуть придушити його.
Кожної з цих причин і однієї достатньо для того, щоб погасити в людині благодатне життя. Але буває здебільшого, що вони діють спільно, і одна неминуче привертає іншу; все ж у сукупності вони так забивають духовне життя, що й найменших слідів його не буває інколи помітно, начебто людина і не має духу, створена не для спілкування з Богом, не має для цього призначених сил і не одержувала благодаті, яка оживляє їх.
Чому не дотримуються доцільного порядку виховання, – причина цього або в невіданні такого порядку, або в нехтуванні про нього. Виховання, залишене без уваги самому собі, за потребою набуває напрямів хибних, хибних і шкідливих, спочатку в домашньому побуті, а потім під час навчання. Але і там, де, мабуть, виховання відбувається не без уваги і підпорядковується відомим правилам, воно виявляється нерідко безплідним і таким, що ухиляється від мети, внаслідок хибних ідей і засад, на яких будується порядок його. Не те мається на увазі, не те ставиться головним, що повинно бути; саме не богоугодження, не спасіння душі, а зовсім інше: або вдосконалення сил тільки природних, або пристосування до посад, або придатність до життя у світлі та інше. Але коли не чистий і хибний початок, то, за необхідністю, і те, що утверджується на ньому, не може вести до добра.
Як на головні ухилення можна вказати:
На відсторонення благодатних засобів. Воно є природним наслідком забуття того, що той, кого виховують, є християнином і володіє не природними тільки, а й благодатними силами. А без цих засобів християнин є розгородженим садом, який топчуть біси, що нишпорять, ламає буря гріха і світу, яких нікому і нічим остепеняти і проганяти.
На переважне приготування до щастя в житті тимчасовому, із заглушенням пам’яті про вічне. Про це говорять будинки, про це тлумачать у класах, це головним виставляється в простих бесідах.
На переважання зовнішності в усьому, не виключаючи навіть священнослужіння.
Не підготовлений удома, пройшовши так виховання, неминуче затуманений у голові, на все дивиться не тими очима, якими повинно; все представляє у перекрученому вигляді, як крізь розбиті або помилкові окуляри. Тому й слухати не хоче ні про останню істинну свою мету, ні про засоби до того. Усе це в нього справа стороння, ніби жартівлива.
Після цього неважко визначити, що ж саме потрібно, щоб виправити такий поганий порядок речей. Потрібно:
Добре зрозуміти й засвоїти засади істинного християнського виховання і діяти за ними насамперед удома. Домашнє виховання є корінь і основа всього подальшого. Добре вихованого і заправленого вдома хибне шкільне виховання не так легко зіб’є з прямого шляху.
Слідом за тим перебудувати за новими, істинними засадами шкільне виховання, внести в нього християнські елементи, несправне виправити; головне – тримати в увесь час виховання підопічного під найряснішим впливом Святої Церкви, що всією своєю будовою спасенно-дійствуюче діє на творення духу. Це не давало б розпалюватися гріховним збудникам, відважувало б дух світу і відганяло дух із безодні. Разом із цим треба спрямовувати все від тимчасового до вічного, від зовнішнього до внутрішнього, виховувати чад Церкви, членів Царства Небесного.
6 Найпотрібніше: виховувати вихователів під керівництвом таких осіб, які знають істинне виховання не з теорії, а з досвіду. Утворюючись під наглядом найдосвідченіших вихователів, вони знову передадуть своє мистецтво іншим, наступним тощо. Вихователь повинен пройти всі ступені християнської досконалості, щоб згодом у діяльності вміти тримати себе, бути здатним помічати напрямки тих, кого виховують, і потім діяти на них із терпінням, успішно, сильно, плідно. Це має бути стан осіб найчистіших, богообраних і святих. Виховання з усіх святих справ найсвятіше.
Плід доброго виховання є збереження благодаті святого хрещення. Останнє винагороджує з надлишком усі труди по першому. Бо деякі високі переваги належать тому, хто зберіг благодать хрещення і з перших років присвятив себе Богові.
Перша перевага, ніби основа всіх інших переваг, є цілість природно благодатного складу. Людина призначена бути вмістилищем надзвичайно високих сил, готових вилитися на неї з джерела всіх благ, тільки нехай не засмучує себе. І той, хто кається, може бути зцілений досконало; але йому, здається, не дається те знати й відчувати, що не падав, або він не може насолоджуватися тією цілісністю та мати ту зухвалість, яка буває її наслідком.
Звідси самі собою випливають жвавість, легкість, невимушеність добродіяння. Він ходить у добрі, як у єдино спорідненому собі світі. Тому, хто кається, треба довго напружувати і привчати себе до цього добра, щоб здійснювати його легко, а й досягнувши цього, постійно тримати себе в напрузі і страху. Навпаки, той живе в простоті серця, у певній впевненості порятунку, яка догоджає йому, впевненості неоманливої.
Потім у його житті влаштовується деяка рівність і невпинність. У ньому немає ні поривів, ні ослаблення; і як дихання у нас відбувається здебільшого рівно, так і у нього ходіння в добрі. Буває те саме й у того, хто покаявся, але не скоро набувається і не в такій досконалості є. Колесо полагоджене нерідко дає знати про свою ваду; і годинник полагоджений вже не такий справний, як не полагоджений і новий.
Той, хто не падав, завжди юний. У рисах морального його характеру відбиваються почуття дитяти, поки воно ще не стало винним перед батьком. Тут перше почуття невинності, дитинство у Христі, ніби невідання зла. Скільки воно відсікає в нього помислів і томливих хвилювань серця! Потім незвичайна привітність, щира доброта, тихість вдачі. У ньому з усією силою виявляються зазначені Апостолом плоди Духа: “це любов, радість, мир, довготерпіння, щедрість, доброта, вірність, лагідність, самовладання.” (Гал. 5, 22-23). Він ніби одягнений “в утроби щедрот, доброту, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння” (Кол. 3, 12). Потім він зберігає невигадливу веселість, або радість духовну; бо в ньому Царство Боже, яке є мир і радість у Дусі Святому. Потім їй властива деяка прозорливість і мудрість, яка бачить все в собі і навколо себе і вміє розпоряджатися собою і справами своїми. Серце його приймає такий настрій, що негайно говорить йому, що і як треба зробити. Нарешті, можна сказати, йому властива небоязнь падінь, почуття безпеки в Бозі. “Хто нас розлучить від любові Божої?” (Рим. 8, 35). Усе це в сукупності робить його і вельмишановним, і вельмилюбним. Він мимоволі вабить до себе.
Існування у світі подібних осіб є велика благодать Божа. Вони замінюють апостольські мрежі. Як біля сильного магніту збирається безліч тирси або як сильний характер привертає слабких, так і сила Духа, що мешкає в них, тягне до себе всіх, особливо ж тих, у яких є зачатки духу.
7 Найголовніша ж моральна досконалість, що належить тому, хто зберігся цілим у літа юності, – це певна непохитність чесноти протягом усього життя. Самуїл залишається твердим за всіх спокус в домі Іллі та серед хвилювань народних у суспільстві. Йосип серед недобрих братів, у домі Пентефрія, у в’язниці й у славі однаково зберіг свою душу непорочною. Воістину, “благо є чоловікові, коли візьме ярем в юності своїй” (Плач. 3, 27). “Чадо, від юності твоєї обери покарання, і” тоді “до сивин отримаєш премудрість. У діланні її мало потрудишся і скоро їсти будеш плоди її” (Сир. 6, 18, 20). Правий настрій обертається нібито в природу, і якщо іноді дещо порушується, скоро приходить до першого ладу. Тому в життях святих святими знаходимо здебільшого тих, хто зберіг моральну чистоту і благодать хрещення в юності.
Понад те, хто, зберігши чистоту, присвячує себе Богові з ранніх років, той робить справу найугоднішу Богові, приносить Йому жертву найприємнішу – бо Богові взагалі, згідно із законом виправдань, найугодніше перше: початки плодів, первістки людей, тварин і, отже, перші літа юності; тому що приноситься жертва чиста – непорочна юність, що, головним чином, і вимагалося від усякої жертви; тому що здійснюють це з подоланням чималих перешкод і в собі, і зовні, з відмовою від задоволень, до яких особливо в цей час відчувають позив; робить справу найрозумніше розсудливу. Треба ж присвятити себе Богові, бо в цьому одному спасіння. Хіба тільки хто впав у відчай. Але немає кращого і надійнішого для цього часу, як перший, у який ми усвідомили себе, – бо хто знає, що буде на завтрашній день? Але якби й сподівався хтось прожити довше, всього не присвячуючи часу Богові, він буде тільки ускладнювати себе, звикаючи до протилежного життя, і Бог знає, чи здолає себе після. Нехай навіть і здолає: що то за жертва Богові – хвора, виснажена, пошкоджена в членах, не ціла? Утім, хоча все це буває, але як рідко! Як рідко той, хто втратив невинність, встигає повернути її!
Як важко навернутися тому, хто не пізнав доброго життя змалечку, жваво зображує, з власного досвіду, блаженний Августин, у своєму сповідуванні.
“Літа отроцтва, – каже він, – провів я в пустощах і пустощах, навіть недозволених, у неслухняності й неуважності до батьків. Зі вступом у юність почалася розпуста, і за три роки я до того розбестився, що після цього протягом 12-ти років все думав про намір виправитися і – не знаходив сил цього виконати. Навіть після того як зробив я поворот до рішучого перелому волі, ще зволікав два роки, відкладаючи навернення від дня на день. Так розслабла воля від перших пристрастей! Але, після рішучого навернення і прийняття благодаті у святому хрещенні, що я повинен був перетерпіти, борючись зі своїми пристрастями, які сильно тягнули мене на колишній шлях!”
Чи дивно, що так мало тих, хто рятується з тих, хто несправно провів юність?! Цей приклад найяскравіше показує, в якій великій небезпеці перебуває особа, яка не отримала добрих правил в юності і Богові себе заздалегідь не присвятила. Яке тому щастя отримати добре істинно християнське виховання, вступити з ним у літа юності, і потім у тому ж дусі вступити в літа мужності.
«Шлях до порятунку. Феофан Затворник