Як починається життя християнське в таїнстві хрещення? Частина друга
На розум. У дітей скоро виявляється тямущість. Вона сучасна с говорінням і зростає разом з удосконаленням останнього. Тому почати освіту розуму потрібно разом зі словом. Головне, що треба мати на увазі, це здорові поняття і судження за засадами християнськими про все, що трапляється або підлягає увазі дитини: що добро і зло, що добре і погано. Це зробити дуже легко за допомогою звичайних розмов і запитань. Батьки самі розмовляють між собою: діти прислухаються і майже завжди засвоюють собі не тільки думки, а й навіть звороти їхньої мови і манери. Нехай же батьки, коли говорять, називають речі завжди власними їхніми іменами.
Наприклад: що значить справжнє життя, чим воно скінчиться, від кого все виходить, що таке задоволення, яку гідність мають ті чи інші звичаї та інше. Нехай розмовляють із дітьми і тлумачать їм або прямо, або, найкраще, за допомогою розповідей: чи добре, наприклад, вбиратися; чи щастя це, коли отримаєш похвалу, та інше. Або нехай запитують дітей, як вони думають про те й інше, і виправляють їхні помилки. У нетривалому часі цим простим засобом можна передати здорові початки для суджень про речі, які потім не згладяться надовго, якщо не на все життя.
У такий спосіб, у самому корені буде придушено мирське мудрування і допитливість злу, ненаситну. Істина пов’язує розум тим, що насичує його. Мирське ж мудрування не насичує і тим розпалює допитливість. Позбавивши від нього, велике благо принесуть дітям. І це ще до того, як вони візьмуться за книжки. Далі, варто тільки не давати дітям книжок із розбещеними поняттями, і розум їхній збережеться цілим, у розсудливості святій і Божественній. Даремно не піклуються таким чином вправляти дитя, в тому припущенні, що воно ще мале. Істина доступна кожному.
Що мале християнське дитя премудріше за філософів – показав досвід. Він і тепер повторюється, але колись він був усюди. Наприклад, під час мучеництва, малі діти міркували про Господа Спасителя, про божевілля ідолопоклонства, про майбутнє життя тощо; це тому, що мати або батько навчили їх про це в простій бесіді. Істини ці зріднилися з серцем, яке стало дорожити ними до готовності на смерть за них.
На волю. Дитя багатозаповзяте: все його займає, все вабить до себе і народжує бажання. Не вміючи розрізняти доброго від злого, воно всього бажає і все, що бажає, готове виконати. Дитя, надане самому собі, робиться неприборкано свавільним. Тому батькам суворо слід стежити за цією галуззю душевної діяльності. Найпростіший засіб до укладення її в належні межі полягає в тому, щоб схилити дітей нічого не робити без дозволу. Нехай із усіляким бажанням вдаються до батьків і запитують: чи можна зробити те чи інше?
Переконати їхніми дослідами власними і чужими в тому, що їм небезпечно, не запитуючись, виконувати свої бажання, налаштувати їх так, щоб вони навіть боялися своєї волі. Ця прихильність буде найщасливішою, але водночас вона і найлегша для враження, бо діти і так здебільшого звертаються з розпитуваннями до дорослих, усвідомлюючи своє незнання і слабкість; варто тільки підняти цю справу і поставити її для них як закон неодмінний. Природним наслідком такого настрою буде повна слухняність і покірність у всьому волі батьків, наперекір власній, прихильність багато в чому відмовляти собі та навик до цього, або вміння; а головне, досвідчене переконання в тому, що не треба слухати в усьому себе. Це найзрозуміліше для дітей з їхніх же досвідів, що вони багато чого бажають, а тим часом це бажане шкідливе для їхнього тіла і душі.
Відучуючи від своєї волі, треба привчати дитя робити добро. Для цього нехай батьки самі представлять істинний приклад доброго життя і знайомлять дітей з тими, у яких головні турботи не про насолоди і відмінності, а про спасіння душі. Діти допитливі. Як рано вони вміють копіювати матір чи батька! Тут відбувається щось схоже на те, що буває з однаково налаштованими інструментами. Водночас і самих дітей треба викликати на добрі справи, і спочатку наказувати їм робити їх, а потім наводити, щоб самі робили.
Звичайнісінькі при цьому справи суть: милостиня, співчуття, милосердя, поступливість і терпіння. Усьому цьому вельми неважко привчити. Випадки поминаються, варто взятися. Звідси вийде воля з настроєм на різні добрі справи і взагалі з тяжінням до добра. І добродіяння треба навчити, як і всякого іншого.
На серці. Під такою дією розуму, волі та нижчих сил само собою і серце буде налаштовуватися до того, щоб мати почуття здорові, істинні, набувати навички тішитися тим, що справді істинно тішить, і анітрохи не співчувати тому, що, під прикриттям солодощів, вливає отруту в душу і тіло. Серце – здатність куштувати і відчувати насичення.
Коли людина була в союзі з Богом, – знаходила смак у речах Божественних і освячених благодаттю Божою. Після падіння вона втратила цей смак, і жадає чуттєвого. Благодать хрещення відрішила від цього, але чуттєвість знову готова наповнити серце. Не треба допустити до цього, треба захистити серце. Найсправжнісінький засіб до виховання істинного смаку в серці є церковність, у якій невихідно мають бути утримуваними діти, яких виховують. Співчуття до всього священного, насолода перебування серед нього, заради тиші й теплоти, відмежування від блискучого й привабливого до мирської суєти, не можуть краще закарбовуватися в серці. Церква, духовний спів, ікони – перші найвитонченіші предмети за змістом і за силою. Треба пам’ятати, що за смаком серця призначатимуть і майбутню вічну обитель, а смак у серця там буде такий, яким утворюють його тут.
Утихомирена й організована в такий спосіб душа не буде, властивою їй безладністю, перешкоджати розвитку духу. Дух легше розвивається, ніж душа, і раніше за неї виявляє свою силу і діяльність. До нього належать: страх Божий (у відповідь розуму), совість (у відповідь волі) і молитва (у відповідь почуттю). Страх Божий народжує молитву і просвіщає совість. Немає потреби, що все це звертається до іншого, невидимого світу. У дітей є до того схильність, і вони скоро засвоюють собі ці почуття. Особливо молитва прищеплюється дуже легко і діє не язиком, а серцем. Тому вони охоче і невтомно беруть участь у домашніх молитвах і церковному богослужінні і раді цьому.
Тому не слід позбавляти їх цієї частини освіти, а мало-помалу вводити їх у це святилище нашої сутності. Що раніше закарбується страх Божий і збудиться молитва, то міцнішим буде благочестя в усі наступні часи. У деяких дітях дух цей проявлявся сам собою, навіть серед видимих перешкод до його виявлення. Це дуже природно. Дух благодаті, отриманий під час хрещення, якщо він не погашений неправильним розвитком тіла і душі, не може не оживляти духа нашого, а при цьому – що може перешкоджати йому проявлятися у своїй силі? Найближчого, втім, керівництва вимагає совість.
Нехай вважається головним – вивчення віри, нехай краще час призначається на справи благочестя і, в разі зіткнення, переважають останні над науковістю; нехай на схвалення заслуговує не сама успішність у науках, а також віра і добронравність. Взагалі, треба так налаштувати дух учнів, щоб у них не згасло переконання, що головне в нас діло є богоугодництвом, а науковість – це додаткова якість, випадковість, придатна тільки на час теперішнього життя. І тому ніяк не повинно ставити її так високо і в такому блискучому вигляді, щоб вона займала всю увагу і поглинала всю турботу. Немає нічого отруйнішого і згубнішого для духу життя християнського, ніж ця науковість і виняткова про неї турбота.
Вона прямо ввергає в охолодження і потім назавжди може втримати в ньому, а іноді ще й додати розпусту, якщо трапляться сприятливі для того обставини.
Інше, на що слід звертати увагу, це дух викладання або погляди на предмети навчання. Має бути поставлено непорушним законом, щоб усяка наука, яку викладають християнинові, була просякнута засадами християнськими. Будь-яка наука здатна до того, і навіть тоді тільки й буде істинною наукою у своєму роді, коли виконає цю умову.
Християнські начала безсумнівно істинні. Тому, не сумніваючись, став їх загальною міркою істини. У нас найнебезпечніша помилка те, що викладають науки без жодної уваги до істинної віри, дозволяючи собі вільність і навіть неправду, у тому припущенні, що віра і наука – дві області, рішуче роз’єднані.
Дух у нас один. Він же приймає і науки і насичується їхніми началами, як приймає віру і переймається нею. Як же можна, щоб вони не приходили до сприятливого або несприятливого зіткнення тут? При тому ж і область істини одна. Навіщо й набивати в голову те, що не з цієї царини, або з чим не можна з’явитися у дворі її світлому.
Якщо в такому порядку буде проведено навчання, щоб віра і життя в дусі віри височіли над усім в увазі тих, кого навчають, і за способом заняття, і за духом викладання, то немає сумніву, що закладені в дитинстві початки не лише збережуться, а й піднімуться, зміцняться і набудуть співрозмірної зрілості. А як це благодійно!
Якщо вести в такому порядку виховання людини з перших років, то мало-помалу викриватиметься перед нею характер, який повинне мати її життя, більше звикатиме вона до думки про те, що на ній лежить обов’язок від імені Бога і Спасителя нашого – жити й діяти за Її приписами; що всі інші справи й заняття нижчі за них і доречні тільки впродовж теперішнього життя; і що є інше місце проживання, інша вітчизна, до якої й потрібно спрямовувати всі свої думки й усі свої бажання. У природному перебігу розвитку сил кожен природно доходить до свідомості, що він людина.
Але якщо до єства її прищеплено нове начало благодатно-християнське, у найперший момент пробудження її сил і їхнього руху (у хрещенні), і якщо потім у всіх точках розвитку цих сил це нове начало не тільки не поступалося першістю, а навпаки, завжди переважало, давало нібито форму всьому, то, приходячи до свідомості, людина водночас знайде себе такою, що діє за засадами християнськими, знайде себе християнином. А це і є головна мета християнського виховання, щоб людина внаслідок цього сказала б собі, що вона християнин. Якщо ж, прийшовши до повної свідомості себе самої, вона скаже: “Я християнин, зобов’язаний від Спасителя і Бога жити так і так, для того, щоб удостоїтися блаженного спілкування з Ним і Його обраними в житті майбутньому”, – то, виникнувши до самостійності або до своєособистого розумного заснування життя, вона поставить для себе першою істотною справою самостійно зберігати та зігрівати дух благочестя, у якому ходила колись за чужою інструкцією.
Раніше пригадувалося, що має бути особливий момент, коли треба навмисно відновити у свідомості всі зобов’язання християнства й накласти на себе ярмо їхнє, як непорушний закон. У хрещенні вони були прийняті не свідомо, потім були збережені більш чужим розумом за чужим настроєм і в простоті. Тепер свідомо треба покласти на себе благе ярмо Христове, обрати християнське життя; винятково присвятити себе Богові, щоб потім усі дні життя служити Йому з натхненням. Тут тільки людина сама собою власне починає життя християнське. Воно було в ній і раніше, але, можна сказати, виходило не від самостійності, немов би не від особи її.
Тепер вона сама, від свого обличчя, почне діяти в дусі християнина. Тоді світло Христове було в ньому так, як світло першого дня, нецентроване, розлите. Але як світлу потрібно було дати центри, привернувши його до сонць, осередків планет, так і цьому світлу треба ніби зібратися біля вихідної точки нашого життя, нашої свідомості. Людина стає цілком людиною, коли приходить до самопізнання і розумної самостійності, коли стає повним володарем і розпорядником своїх думок і справ, дотримується якихось думок не тому, що інші їй передали їх, а тому, що вона сама знаходить їх правильними. Людина і в християнстві залишається людиною.
Тому їй і тут має бути розумною, тільки цю розумність вона повинна звернути на користь святої віри. Нехай розумно переконається, що сповідувана ним свята віра є єдино вірним шляхом порятунку, і що всі інші шляхи, не згодні з ним, ведуть у згубу. Не сліпим сповідником бути є честь людині, а такою, що усвідомлює, що, чинячи так, вона діє, як належить. Все це вона і зробить, коли свідомо накладе на себе благе ярмо Христове.
Тільки тут його особиста віра, або добре по вірі життя, отримує твердість і непохитність. Він не спокуситься прикладом, не захопиться порожніми думками, тому що ясно усвідомлює зобов’язання мислити і діяти вже визначальним чином. Але якщо вона цього не усвідомила, то як колись добрий приклад налаштував її робити так, як вона робить, так тепер недобрий приклад може спонукати її до недоброго, захопити до гріха; і як добрі думки інших колись володіли її розумом легко і без осуду, так тепер заволодіють нею злі думки. І на досвіді видно, наскільки хитким є сповідання віри і доброта життя у того, хто раніше не усвідомив себе християнином. Хто мало зустріне спокус, той і довше буде продовжувати зріти в простоті серця. Але кому не можна минути їх, той стоїть перед лицем великої небезпеки. Ми бачимо в житії всіх, хто зберіг благодать хрещення, що у них була хвилина, коли вони рішуче присвячували себе Богові. Це позначається словами: загорівся духом, Божественним бажанням запалився.
Той, хто усвідомив себе християнином, або свідомо наважився жити по-християнськи, нехай тепер сам береже, з усією ретельністю, прийняту від попереднього віку досконалість і чистоту життя, як колись берегли його інші. Особливих правил у керівництво йому пропонувати немає потреби. На цій точці він сходиться з тим, хто покаявся, який, відставши від гріха, приймає натхненну рішучість жити по-християнськи. Тому відтепер він повинен керуватися одними з ним правилами, про які сказано буде в третьому відділі.
Яка відмінність є у нього з тим, хто покаявся, у сходженні до досконалості, це з’ясується само собою.
Тепер потрібно зробити тільки деякі, вельми, втім, важливі, застереження для віку юнацького, які винятково до нього стосуються. Як добре і спасительно не тільки бути налаштованим у вихованні по-християнськи, а й потім усвідомити себе і зважитися бути християнином, перш ніж вступити в юнацькі літа.
Це необхідно, зважаючи на великі небезпеки, яким неминуче піддається юнак
1) за властивістю свого віку і
2) через великі спокуси, що тривають протягом його життя.
Річка життя нашого перетинається хвилястою смугою юності. Це час воскипіння тілесно-духовного життя. Тихо живе дитя і отрок, мало швидких поривів у чоловіка, поважні сивини схиляються до спокою; одна юність кипить життям. Треба мати дуже тверду опору, щоб устояти в цей час від натиску хвиль. Сама безладність і поривчастість рухів небезпечна. Починаються перші її власні рухи – зачатки пробудження її сил, і мають для неї всю принадність: силою свого впливу вони витісняють усе, що колись було покладено на думку і серце. Колишнє для неї стане мрією, забобоном. Тільки справжні почуття справжні, тільки вони мають дійсність і значення. Але якщо він, перш ніж пробудилися ці сили, зв’язав себе зобов’язанням сповідування і життя християнського, тоді всі збудження, як уже вторинні, будуть слабкішими й легше поступляться вимогою перших, уже тому, що ті старіші, раніше випробувані й обрані серцем, а головне – скріплені обітницею. Юнак рішуче хоче тримати завжди своє слово. Що сказати про того, хто не тільки не любив християнського життя та істини, але навіть ніколи не чув про них?
У цьому випадку він – будинок без огорожі, відданий розграбуванню, або сухий хмиз, відданий горінню у вогні. Коли свавілля юнацької думки на все кидає тінь сумніву, коли сильно тривожать його збудження пристрастей, коли вся душа наповнюється спокусливими помислами і рухами, – юнак у вогні. Хто дасть йому краплю роси для прохолоди або подасть руку допомоги, якщо з серця не вийде голос за істину, за добро і чистоту? А він не вийде, якщо любов до них не поселена раніше. Навіть поради в цьому разі не допоможуть. Їх тоді ні до чого прищепити. Сильна порада і переконання, якщо, сходячи через слух у серце, вони пробудять там почуття, що є і мають для нас ціну, але тільки зараз усунуті іншими, а самі ми не знайдемося, як їх вивільнити і надати їм властиву силу. У цьому випадку порада – дорогоцінний дар юнакові від радника. Але якщо в серці немає зачатків чистого життя, вона марна.
Юнак живе сам по собі, і хто досліджує всі рухи й ухилення його серця? Це те саме, що досліджувати шлях птаха в повітрі або біг корабля у воді!!! Що бродіння закисаючої рідини, що рух стихій при різнорідній їхній суміші, то серце юнака. Усі потреби так званої природи в живому збудженні, кожна подає голос, шукає задоволення. Як у природі нашій є розлад, так і сукупність цих голосів те саме, що безладні крики галасливого натовпу. Що ж буде з юнаком, якщо він заздалегідь не привчений вкладати в деякий лад свої рухи і не наклав на себе зобов’язання зберігати їх у суворій відповідності до деяких вищих вимог. Якщо ці початки глибоко закарбовані в серці в первісному вихованні й потім свідомо прийняті за правило, то всі хвилювання відбуватимуться ніби на поверхні, перехідно, не зрушуючи підстави, не коливаючи душі.
Якими ми виходимо з років юнацьких, дуже багато залежить від того, якими вступаємо в них. Вода, що падає зі стрімчака, кипить внизу і клубочиться, а потім іде вже тихо різними протоками. Це – образ юності, в яку кожен ввергається, як вода у водоспад. З неї виходять два порядки людей: одні сяють добротою і шляхетністю, інші затьмарені нечестям і розпустою; а треті – середній клас, суміш добра зі злом, яким подоба – головня з вогню, що схиляються то на добро, то на зло, як зіпсований годинник: то йдуть правильно, то спішать або відстають.
Хто заздалегідь скріпив себе зобов’язанням, той наче сховався в міцному кораблику, що не пропускає в себе води, або провів виром по спокійному жолобу. Без цього ж і добре виховання не завжди врятує. Нехай інший і не впаде в грубі вади, але все ж, якщо він не зімкнеться в собі, то серце його, не усунуте від усього обітницею, буде пошматоване захопленнями, і він неминуче вийде з юнацької молодості охолодженим, ні туди, ні сюди.
Так спасенне перед роками юності не тільки отримати добрий настрій, а й скріпити себе обітницею – бути справжнім християнином. Той, хто наважився, нехай боїться самої юності, як вогню, і тому тікає від усіх випадків, у яких юність легко розв’язується і робиться неприборканою.
І сама по собі юність небезпечна; але до цього приєднуються ще два, властиві цьому віку, потяги, від яких юнацькі збудження сильніше розпалюються і набувають більшої сили та небезпеки. Це: а) жага вражень і б) схильність до спілкування. Тож як засіб до уникнення небезпеки юнацького віку, можна радити – підпорядкувати правилам ці потяги, щоб замість добра вони не принесли зла. Добрі прихильності, збуджені раніше, залишаться в усій силі, якщо їх не погашати й не утискати.
«Шлях до порятунку» Феофан Затворник