Відділ I. Про початок християнського життя через Святе Хрещення, із зазначенням – як зберегти цю благодать у період виховання
Як починається в нас християнське життя?
Треба нам з’ясувати собі, коли і як починається істинно християнське життя, для того щоб бачити, чи покладено в нас початок життя цього, і в разі якщо не покладено, знати як покласти його, наскільки це від нас залежить. То нерішуча ще ознака істинного життя у Христі, якщо хто-небудь іменується християнином і належить до Церкви Христової. “Не всякий, хто промовляє до Мене: Господи, Господи, увійде в Царство” (Мф. 7, 21). І “не всі, хто від Ізраїлю, є Ізраїль” (Рим. 9, 6). Можна бути в числі християн і не бути християнином. Це кожен знає.
Є момент, і момент вельми помітний, що різко позначається впродовж життя нашого, коли хтось починає жити по-християнськи. Це той момент, коли в ньому починають проявлятися відмінні риси життя християнського. Християнське життя є ревність і сила перебувати в спілкуванні з Богом діяльному, по вірі в Господа нашого Ісуса Христа, за допомогою благодаті Божої, виконанням святої волі Його, на славу пресвятого імені Його. Сенс життя християнського полягає в богоспілкуванні у Христі Іісусє Господі нашому, – у богоспілкуванні, спочатку зазвичай потаємному не тільки від інших, а й від себе. Видиме ж, або відчутне всередині нас, свідоцтво про це є жар діяльних ревнощів, винятково про християнське богоугожденіє, з повною самовіддачею та ненавистю до всього того, що протилежне. Так, коли починається цей жар ревнощів, тоді покладається початок християнського життя; і в кому він постійно діє, той живе по-християнськи.
На цій відмінній рисі треба зупинити трохи довше нашу увагу.
“Вогонь прийшов Я запалити на землі, – каже Спаситель, – і як бажав би Я, щоб він запалився” (Лк. 12, 49). Це говорить Він про християнське життя, і говорить тому, що видиме його свідоцтво становить запалена в серці Духом Божим ревність до богоугожденія, схожа на вогонь, бо як вогонь з’їдає ту речовину, в якій запалюється, так і ревнощі до життя у Христі з’їдають душу, яка сприйняла її. І як під час пожежі полум’я охоплює всю будівлю, так і сприйнятий вогонь ревнощів обіймає й наповнює все єство людини.
В іншому місці Господь каже: “Усякий вогнем осолиться…”. (Мк. 9, 49). І це є вказівка на вогонь духу, що ревнощами проникає все єство наше. Як сіль, проникаючи в речовину, що легко розкладається, оберігає її від гниїння, так і дух ревнощів, проникаючи в усю нашу суть, виганяє гріх, що розтліває нашу природу і в душі, і в тілі, з усіх навіть найменших її підвалин і сховищ, і тим рятує нас від морального зіпсуття і розтління.
Апостол Павло заповідає: “Духа не гасити” (1Фес. 5, 19), бути “ретельністю не ледачою, духом горіти” (Рим. 12, 11), – заповідає це всім християнам, щоб пам’ятати, що горіння духу, або нелінива ретельність, є невіддільною властивістю християнського життя. В іншому місці про себе говорить він: “заднє забуваючи, вперед ж простягаючись, з ретельністю женуся до почесті вищого покликання у Христі Ісусі” (Флп. 3:13, 14); і іншим вселяє: “біжіть, щоб отримати” (1Кор. 9,24). Значить, у житті християнському, внаслідок жару ревнощів, є певна швидкість і жвавість духовна, з якою беруться до справ богоугодних, зневажаючи себе й охоче приносячи в жертву Богові всілякі труди, не шкодуючи себе.
Утверджуючись на такому понятті, легко можна зробити висновок, що холодне виконання статутів Церкви, так само як і регулярність у справах, що встановлюється розважливим розумом, справність, поважність і чесність у поведінці, ще не є рішучими дороговказами того, що є в нас істинно християнське життя. Усе це добре, але якщо не носить у собі духу життя о Христі Ісусі, не має ніякої перед Богом ціни. Такого роду справи будуть тоді ніби бездушні ідоли. І годинник хороший йде справно; але хто скаже, що в ньому є життя?! Так і тут: часто “ім’я тільки мають, що живі”, будучи на ділі “мертві” (Об. 3, 1). Ця доброчесність поведінки найбільше може вводити в спокусу. Справжнє його значення залежить від внутрішніх прихильностей, у яких можливі значні ухилення від суттєвої правди при справах правих.
Як, утримуючись зовні від справ гріховних, можна плекати до них прихильність або співусолодженість у серці, так само, роблячи справи праві зовні, можна не мати до них прихильності сердечної. Тільки справжня ревність як добро хоче здійснювати у всій повноті й чистоті, так і гріх переслідує до найменших його відтінків. Першого шукає вона як насущного хліба, з останнім чинить як з ворогом смертельним. Ворог ворога ненавидить не тільки в особі його власній, а й ненавидить рідних його і знаних, навіть речі його, колір, який він любить, взагалі все, що хоч трохи нагадує про нього. Те саме й ревність про богоугодництво істинная: переслідує гріх у найменших про нього нагадуваннях чи натяках; бо ревнує про рішучу чистоту. Не будь цього, скільки нечистоти може залягти в серці!
І якого успіху можна очікувати, коли немає стрімкої ревності про християнське богоугодництво? У чому немає праці, то буде ще виконуватися; але як тільки буде потрібна в чомусь посилена праця або якась самопожертва – негайно буде відмова, через неможливість впоратися із собою. Бо тоді не буде на що спертися, щоб спонукати себе на добру справу; саможаління підірве всі опори. Якщо ж домішається інше якесь спонукання, крім зазначеного, то воно і добру справу зробить недоброю.
Наглядачі за Мойсеєм злякалися тому, що себе жаліли. Мученики охоче йшли на смерть тому, що їх спалював внутрішній вогонь. Істинний ревнитель не законне тільки робить, а й пораду, і всяке благе навіювання, таємно закарбоване в душі; робить не те, що тільки уявляється, а буває винахідливий на добро, весь у турботах про одне добро міцне, істинне, вічне. “Скрізь потрібно нам, – каже святитель Іоанн Златоуст, – старанність і велике розпалення душі, готове виступити проти самої смерті, бо інакше неможливо Царство отримати” (Бесіда 31 на Діяння).
Справа благочестя і богоспілкування є справою важкою і багатоболісною, особливо на перших порах. Де взяти сил, щоб підняти всі ці труди? За допомогою благодаті Божої в одухотвореній ревності. Купець, воїн, суддя, вчений проходять службу багатотурботливу і багатотрудну. Чим підтримують вони себе в трудах своїх? – Натхненням і любов’ю до своєї справи. Не іншим чим можна підтримувати себе і на шляху благочестя. А без цього ми будемо знаходити в служінні Богові млосність, тягар, нудьгу, млявість. І тихохід іде, але з хворобою, тоді як для швидкої сарни або моторної білки рух і перехід становлять задоволення.
Богоугодництво ревне є відрадною, окриляючою дух ходою до Бога. Без нього можна зіпсувати всю справу. Треба все робити на славу Божу, наперекір гріху, що живе в нас; а без цього ми будемо все виконувати тільки за звичкою, на вимогу пристойності, тому що так здавна робилося і так роблять інші. Треба робити все; а в іншому разі ми інше зробимо, а інше ні, і до того ж без жодного жалю і навіть пам’яті про пропуски. Треба все робити з увагою й обачністю, як головну справу; а інакше ми будемо робити як довелося.
Отже, ясно, що без ревнощів християнин поганий християнин, – млявий, розслаблений, неживий, ні теплий, ні холодний, – і життя таке не життя. Це знаючи, намагаймося виявити себе справжніми ревнителями добрих справ, щоб бути істинно угодними Богові, не маючи скверни або пороку, або чогось від таких.
Отже, вірне свідчення про життя християнське є вогонь діяльної ревності про богоугодження. Спитаємо тепер, як запалюється цей вогонь? Хто його виробники?
Така ревність виробляється дією благодаті, проте ж і не без участі вільної нашої волі. Життя християнське не є життям природним. Таким же має бути і його початок, або перше його пробудження. Як у насінні рослинне життя пробуджується тоді, коли до прихованого в ньому паростка проникає волога й теплота, і через них всевідновлювальна сила життя, так і в нас життя Божественне пробуджується, коли проникає в серце Дух Божий і закладає там початок життя по духу, очищає й збирає докупи затьмарені й розбиті риси образу Божого. Пробуджується бажання і вільне шукання (дією ззовні), потім сходить благодать (через Таїнства) і, об’єднавшись зі свободою, народжує потужні ревнощі. І ніхто не думай сам собою народити таку силу життя: про неї треба молитися і бути готовим прийняти її. Вогонь ревнощів із силою – це благодать Господня. Дух Божий, сходячи в серце, починає діяти в ньому не тільки снідаючою, а й вседіяльною ревністю.
Іншим спадає на думку: навіщо ця дія благодаті? Невже ми самі не можемо робити добрих справ? Ось ми зробили ту й ту добру справу. Поживемо і ще щось зробимо. Рідкісний, можливо, не зупинявся на цьому питанні. Інші кажуть, що ми не можемо самі собою нічого доброго робити. Але тут справа не про окремі добрі справи, а про переродження всього життя, про життя нове, про життя в цілому його складі – таке, що приводить до спасіння. За нагоди неважко що-небудь зробити навіть дуже добре, як робили і язичники. Але нехай хто навмисно визначить себе на безперервне добродіяння, визначить порядок його за вказівкою слова Божого, – і це не на один місяць чи рік, а на все життя, – і покладе неухильно перебувати в цьому порядку, а потім, коли буде вірним, нехай вихваляється своєю силою, а без цього краще затулити вуста свої. Чи мало бувало і буває досвідів саморобного починання і влаштування християнського життя? І всі вони закінчувалися і закінчуються нічим. Постоїть трохи людина в новообраному порядку – і кидає. І як інакше? Немає сил. Тільки вічній силі Божій властиво підтримувати нас незмінними в розташуванні, серед безперервних припливів змін тимчасових. Тому треба сповнитися цією силою, випросити її і прийняти за чином, – і вона підніме нас і витягне з цього хвилювання тимчасового.
Зверніться ще до досвіду і подивіться, коли приходять такі думки самовдоволення? Коли людина буває в спокійному стані, коли її ніщо не бентежить, ніщо не спокушає і не вабить до гріха, тоді вона готова до найсвятішого і найчистішого життя. Але ледь рух пристрасті або спокуса, – куди всі обітниці?! Чи не говорить собі часто людина, що веде нестримне життя: тепер не буду більше. Але насичення пристрасті минуло, новий позив повстає, і вона знову з’являється в гріхах. Добре міркувати про перенесення образ, коли все йде за нашою волею, не наперекір самолюбству. Тут, мабуть, дивним здасться почуття образи або серчання, якому віддаються інші. Але трапися самим бути в подібному становищі, тоді й один погляд, не тільки слово, виведе з себе. Так можна в самовпевненості мріяти про можливість самому собою, без вищої допомоги, вести життя християнське, коли спокійний дух. Але коли зло, що зляглося на дні серця, затремтить, як прах вітром, тоді у власному досвіді знайде кожен осуд своєї зарозумілості. Коли помисел за помислом, бажання за бажанням – одне гірше за інше – починають турбувати душу, тоді забуде кожен про себе і мимоволі закличе з пророком: “Врятуй мене, Боже, -у воді я по саму шию, у глибокій трясовині загруз,” (Пс. 68, 2, 3). “О, Господи, спаси ж! О, Господи, поспіши!” (Пс. 117, 25).
Чи не буває часто так: мріє інший у самовпевненості перебувати в добрі. Але ось уявлено особу або річ, народилося бажання, збудилася пристрасть; людина захоплена і впала. Після цього залишалося б тільки подивитися на себе і сказати: як це погано! Але ось з’явилася нагода до розваг, і вона знову готова забутися.
Далі, хто-небудь образив: почалася лайка, докори, осуд; трапилася неправа, але вигідна угода, – береться і за те: одного принизив, з іншим поділився, третього зіштовхнув із місця, – і все це після того, як хвалився можливістю самому, без особливої допомоги згори, поводитися свято. Де ж сила? “Дух бадьорий, а плоть немічна” (Мф. 26, 41). Бачиш добро і твориш зло: “хоч і хочеш творити добре, зле робиш” (Рим. 7, 21). Ми в полоні: визволи нас, Господи!
Один із перших ворожих наклепів на нас є помисел самовпевненості, тобто якщо не відкидання, то не відчуття потреби в благодатній допомозі. Ворог ніби так каже: “Не ходи туди – до світла, де хочуть тобі дати якісь нові сили! – Ти в мене й так гарний”. Людина і віддається спокою. А ворог тим часом – десь підкине камінь (неприємності), десь наведе на слизьке місце (принади пристрастей), десь засіяє квітами закриті силки (світла обстановка). Не озираючись, людина прямує все далі й далі й не здогадується, що падає все нижче й нижче, аж поки нарешті не зійде на саме дно зла – до передодня пекла. Чи не потрібно в такому разі крикнути їй, як першому Адаму: “Людино, де ти? Куди ти зайшов?” Ось ця та відозва і є дія благодаті, яка змушує грішника вперше озирнутися на себе.
Отже, бажаєш почати жити по-християнськи, шукай благодаті. Хвилина, коли зійде благодать і поєднається з твоєю волею, буде хвилиною народження життя християнського сильного, твердого, багатоплідного.
Де знайти і як прийняти благодать, що починає життя? Набуття благодаті й освячення нею нашого єства відбувається в Таїнствах. Тут ми пропонуємо дії Божій, або предносимо Богові свою непотрібну природу, – і Він дією Своєю перетворює її. Богу завгодно було, для поразки гордого розуму нашого, на самому початку істинного життя, приховати силу Свою під покровом речовини простої. Як це буває, не осягаємо, але досвід усього християнства свідчить, що інакше не буває.
Таїнств, що переважно відносяться до початку життя християнського, два: хрещення і покаяння. Тому й правила щодо початку життя істинно християнського збираються одні навколо хрещення, а інші навколо покаяння.
«Шлях до порятунку» Феофан Затворник