Відділ II. Про початок християнського життя через покаяння або про покаяння і навернення грішника до Бога
Як починається християнське життя в таїнстві покаяння?
Початок благодатного християнського життя покладається в хрещенні. Але рідкісні зберігають благодать цю; більша частина християн втрачає її. Бачимо, що одні є в дійсному житті більше чи менше розбещеними, з недобрими началами, яким попущено розвинутися в них і вкоренитися.
В інших, можливо, і покладено добрі початки, але в ранні літа юнаки, чи то за власним бажанням, чи то через спокусу від інших, забувають їх, починають звикати до лихого і звикають. Усі такі не мають уже в собі життя істинно християнського; їм знову треба починати його.
Свята віра наша пропонує для цього Таїнство покаяння. “Якщо хто згрішить, Ходатая маємо до Отця, Ісуса Христа Праведника” (1Ін. 2, 1). Чи згрішив, пізнай гріх і покайся. Бог пробачить гріх і знову дасть тобі “серце нове і дух новий” (Єз. 36, 26). Іншого шляху вже немає: або не гріши, або кайся. Навіть, судячи з численності тих, хто падає після хрещення, треба сказати, покаяння стало для нас єдиним джерелом істинно християнського життя.
Треба знати, що в Таїнстві покаяння в одних очищується тільки й розігрівається дар благодатного життя, яке вже сприйняте й діє в них; в інших – тільки початок цього життя, або ж життя це знову дарується й приймається.
Ми будемо розглядати його з цього останнього боку.
У сказаному другому відношенні воно є рішучою зміною на краще, переломом волі, відразою від гріха і наверненням до Бога або возгоранням вогню ревнощів про виключне богоугодження з відкиданням себе і всього іншого. Найбільше характеризує його болючий перелом волі.
Людина звикла до поганого; треба тепер ніби роздирати себе. Вона ображала Бога; треба тепер горіти у вогні суду неумитного (неупередженого – Ред.). Той, хто кається, відчуває хвороби тих, хто народжує, і в почуттях серця деяким чином торкається мук пекла. Єремії, що плаче, заповів Господь “розоряти і будувати і насаджувати” (Єр. 1, 10).
І слізний дух покаяння посланий Господом на землю, щоб, проходячи в тих, хто приймає його, “аж до поділу душі і духу, членів і мізків” (Євр. 4, 12), розоряв стару людину і покладав основи для творення нової. У того, хто кається, – то страх, то легка надія, то хворобливість, то легка розрада, то жахи майже відчаю, то віяння відради милосердя змінюються одні на інші та ставлять або тримають її у стані людини, яка розкладається, або розстається з життям, сподіваючись, однак, на сприйняття нового.
Це болісно, але спасительно, і так неминуче, що хто не відчував такого болісного перелому, той не починав ще жити через покаяння. І немає надії, щоб людина змогла і почала очищати себе в усьому, не пройшовши через це горнило. Рішучий і жвавий спротив гріху буває тільки від ненависті до нього; ненависть до нього – від почуття зла від нього; почуття ж зла від нього випробовується у всій силі в цьому хворобливому переломі в покаянні.
Тут тільки всім серцем відчуває людина, наскільки велике зло є гріх; потім після цього і буде бігти від нього, як від вогню геєнського. Без цього ж болісного випробування, хоч і почне себе очищати інша людина, але буде очищати тільки поверхньо, більше зовні, ніж внутрішньо, більше у справах, ніж у прихильностях; а тому і серце її буде все залишатися нечистим, як не переплавлена руда.
Така зміна відбувається в людському серці Божественною благодаттю. Тільки одна вона може надихнути людину підняти руку на себе, щоб принести себе Богові в жертву. “Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, що послав Мене, не притягне його” (Ін. 6, 44). “Серце нове і дух новий” подає Сам Бог (Єз. 36, 26). Людині самій шкода себе. Злившись із плоттю і гріхом, вона стала одне з ними. Роздвоїти її і озброїти проти себе може тільки стороння, вища сила.
«Шлях до порятунку» Феофан Затворник