Стан грішника

9

Стан грішника

Грішника, якому належить необхідність оновлюватися в покаянні, слово Боже здебільшого зображує зануреним у глибокий сон. Характерна риса таких осіб не завжди явна порочність, але власне відсутність цих натхненних, самовідданих ревнощів про богоугожденіе, з рішучою огидою до всього гріховного, – те, що в них благочестя не є головним предметом турбот і праць, що вони, турботливі про багато що інше, абсолютно байдужі до свого порятунку, не відчувають, в якій небезпеці перебувають, не піклуються про добре життя й проводять життя холодне до віри, хоча іноді справне та бездоганне по суті.

Це загальна риса. У частностях безблагодатний ось яким є.

Відвернувшись від Бога, людина зупиняється на собі і себе ставить головною метою всього свого життя і діяльності. Це вже й тому, що після Бога немає для неї нічого вищого за себе саму; особливо ж тому, що, отримавши колись від Бога всіляку повноту, а тепер спорожніла від Нього, поспішає вона і піклується, як би і чим би себе наповнити.

Утворена в ній порожнеча, через відпадання від Бога, невпинно розпалює в ній нічим не задовольнену спрагу – невизначену, але невпинну. Людина стала бездонною прірвою; всепосилено дбає вона наповнити цю безодню, але не бачить і не відчуває наповнення. Тому весь свій вік вона в поті, праці і великих клопотах: зайнята різноманітними предметами, в яких сподівається знайти втамування спраги, що її з’їдає.

Предмети ці поглинають всю увагу, весь час і всю діяльність її. Вони – перше благо, в яких живе вона серцем. Звідси зрозуміло, чому людина, ставлячи себе винятковою метою, ніколи не буває в собі, а все – поза межами себе, у речах створених або винайдених метушнею. Від Бога, Який є повнота всього, відпала; сама порожня; залишилося ніби розлитися по нескінченно різноманітних речах і жити в них. Так грішник жадає, піклується, метушиться про предмети поза собою і Богом, про речі багато і різноманітні. Чому характеристична риса гріховного життя є, за безтурботності про спасіння, турбота про багато що, багатопіклування ( Лк. 10, 41).

Відтінки і відмінності цього багатопіклування залежать від властивості порожнеч, що утворилися в душі.

Порожнеча розуму, який забув про Єдиного, Який є все, народжує турботу про багатознання, розвідування, намагання, допитливість.

Порожнеча волі, що позбулася володіння Єдиним, Який є все, породжує багатобажання, прагнення до багатовласництва або всевладдя, щоб усе було в нашій волі, в наших руках – це любоіманія.

Порожнеча серця, що позбулося насолоди Єдиним, Який є все, утворює спрагу до задоволень багатьох і різноманітних, або шукання тих незліченних предметів, у яких сподіваємося знайти насолоду своїх почуттів, внутрішніх і зовнішніх.

Так, грішник невпинно в турботах про багатознання, багатоволодіння, багатосолодкість, тішиться, оволодіває. Це – кругообертання, в якому кружляє він весь свій вік. Допитливість вабить, серце бажає скуштувати солодощів і захоплює волю. Що це так, кожен може повірити сам, влаштувавши спостереження над рухами душі своєї протягом хоч одного дня.

У кругообертанні цьому і перебував би грішник, якби його залишити одного: така вже природа наша, коли перебуває в рабстві гріху. Але це колообіг у тисячу разів збільшується й ускладнюється від того, що грішник не один. Є цілому світі осіб, які те й роблять, що тішаться, здобувають, які всі, в цих цілях, прийоми упорядкували, підпорядкували законам, поставили в необхідність усім, хто належить до їхньої області, які при взаємному союзі, неминуче стикаючись, труть одне одного, і в цьому терті тільки підносять у десяті, соті й тисячні ступені допитливість, любоіманіє і самонасолодження, у їхньому розпаді постачаючи все щастя, блаженство і життя.

Цей світ суєтний, чиї заняття, звичаї, правила, зв’язки, мова, розваги, поняття – все, від малого до великого, просякнуте духом тих трьох плодів багатотурботливості, про які сказано вище, і складає невідрадний крах духу миролюбців. Перебуваючи в живому союзі з усім цим світом, усякий грішник обплутується тисячосплетеною його сіткою, закутується в неї глибоко-глибоко, так що його самого й не видно. Важкий тягар лежить на всьому обличчі грішника-миролюбця і на кожній його частині, так що і малим чимось поворухнутися не по-мирськи не має він сил, бо тоді необхідно буває йому підняти наче тисячепудовий тягар. Тому за таку непосильну справу і не береться ніхто, і не думає ніхто братися, але всі живуть, рухаючись тією колією, в яку потрапили.

На більшу ще біду, у світі цьому є свій князь, єдиний за лукавством, злістю і досвідченістю в спокусах. Через плоть і речі світу, з якою змішалася душа після падіння, має він до неї вільний доступ і, підступаючи, різнобічно розпалює в ній допитливість, люболюбство, ласолюблюблючу самозаспокоєність; різними своїми спокусами тримає в них безвихідь, різними спокусами наводить на плани для їхнього задоволення, а потім або допомагає виконати їх, або руйнує вказівкою на інші найсильніші плани, усе з одною метою – продовжити й поглибити перебування в них. Це і становить зміну мирських невдач і удач, Богом неблагословенних.

Князь цей має ціле полчище слуг, підпорядкованих собі духів злоби. У кожну мить швидко носяться вони по всіх межах населеного світу, щоб там засівати одне, в іншому місці інше, поглиблювати заплутаних у тенета гріха, поновлювати пута, які ослабли й порвалися, – а особливо ж пильнувати, щоб ніхто не надумав звільнитися від їхніх пут і вийти на свободу. У цьому останньому випадку вони поспішно стікаються навколо свавільника, спочатку по одному, потім загонами і легіонами, а нарешті, усім полчищем – і це в різних видах і прийомах, щоб загородити всі виходи, лагодити нитки й сітки та, за іншим порівнянням, знову зіштовхнути в безодню того, хто почав вибиратися з неї по схилу. Є у цього невидимого царства духів особливі місця – тронні, де складають плани, отримують розпорядження, приймають звіти зі схваленням або докором діячів.

Це глибини сатани, за висловом святого Іоанна Богослова. На землі, у середовищі царства їхнього з людей, місця ці суть союзи лиходіїв, розпусників, особливо невірів-блюзнірників, котрі ділом, словом і писанням усюди розливають морок гріховний і затуляють світло Боже. Орган, яким виражають вони тут свою волю і владу, є сукупність звичаїв мирських, просочених гріховними стихіями, що завжди одурюють і відволікають від Бога.

Ось лад гріховної області! Всякий грішник – весь у ній, але тримається переважно чимось одним. І це одне, можливо, на вигляд іноді дуже стерпно, і навіть схвально. У сатани одна турбота, щоб те, чим людина вся зайнята, де її свідомість, увага, серце – було не Бог єдиний, а що-небудь поза Ним, щоб, приліпившись до цього розумом, волею і серцем, вона мала те замість Бога і про те тільки дбала, про те розвідувала, тим тішилась і володіла. Тут не тільки пристрасті плотські й душевні, а й речі пристойні, як, наприклад, вченість, художність, життєвість, – можуть служити узами, якими тримає сатана засліплених грішників у своїй царині, не даючи їм схаменутися.

Якщо подивитися на грішника, в його внутрішньому настрої і стані, то виявиться, що він іноді і багато знає, але сліпий щодо справ Божих і справи свого спасіння; що він хоч безперестанку в турботах і турботах, але недієвий і безтурботний щодо облаштування свого спасіння; що він хоч безперестанку переживає тривоги або втіхи серця, але абсолютно нечутливий до всього духовного. Щодо цього, гріхом вражені всі сили істоти, і в грішнику кояться засліплення, недбальство і нечуття. Не бачить він свого стану, а тому не відчуває і небезпеки свого становища; не відчуває небезпеки своєї, а тому не дбає і позбутися її. Йому й на думку не спадає, що потрібно змінюватися і рятуватися. Він у повній, нічим не порушуваній упевненості, що перебуває у своєму належному чині, що йому нема чого бажати, що так усьому і має залишатися, як воно є. А тому всяке нагадування про інший рід життя вважає зайвим для себе, не прислухається до нього, навіть зрозуміти не може, до чого воно, – цурається його і бігає.

Шлях до порятунку. Феофан Затворник 

Subscribe
Notify of
guest
0 Комментарий
Inline Feedbacks
View all comments