П’єта Мікеланджело
“Оплакування Христа”, або “Ватиканська П’єта”, – одна з ранніх і найзнаменитіших робіт видатного художника епохи Відродження, скульптора Мікеланджело Буонарроті. Композиція П’єта була створена 24-річним скульптором із мармуру 1499 року. Зберігається в Соборі святого Петра у Ватикані. Висота скульптурної групи, що зображає Діву Марію і тіло Ісуса Христа, яке лежить у неї на колінах, 1,74 м, ширина – 1,95 м. Це єдина робота Буонарроті, яка була ним підписана.
Історія створення
Прибувши 1496 року до Риму, 21-річний Мікеланджело познайомився з фінансистом і збирачем творів мистецтва Якопо Галлі. Завдяки посередництву впливового покровителя, скульптор-початківець 1497 року отримав замовлення від французького абата, кардинала Сен-Дені та французького посла в Римі Жана Білер де Лагрола (Jean Bilhères de Lagraulas; Jean Villier de la Grolaie) від імені французького короля Карла VIII. Абат мав намір розмістити новий твір у капелі Санта-Петронілла у Ватикані. Капела належала королям Франції і знаходилася поруч зі старою базилікою Святого Петра. Кардинал розраховував насамперед прославити себе подарунком співвітчизникам, які перебувають у Римі в Ювілейному році Ювілейної церкви, що наближається 1500 року. Те, що кардинал 1499 року був похований у капелі Санта-Петронілла, дає підстави припустити, що скульптура була замовлена ним як власний надгробок.
Офіційний контракт було підписано в серпні 1498 року, він давав тільки рік для завершення роботи. У контракті поручитель Якопо Галлі запевнив кардинала, що це буде “найпрекрасніша робота з мармуру, яка коли-небудь існувала в Римі, а його майстер – найкращий зі скульпторів”. Мікеланджело був вимогливий у виборі матеріалу і витратив цілих дев’ять місяців у Каррарі, щоб вибрати підходящий блок мармуру і перевезти його в Рим.
Згідно з “Життєписами” Джорджо Вазарі, після встановлення скульптури в капелі Мікеланджело часто туди заходив, щоб зайвий раз помилуватися власним твором. Але одного разу він почув розмову “приїжджих із Ломбардії”, які вихваляли скульптуру і вважали, що її зробив їхній співвітчизник: “міланець Гоббо”. Мікеланджело промовчав, але найближчої ночі він пробрався в капелу, “прихопивши з собою різці” і вирізав на поясі, що перетинає груди Богоматері, напис латиною: “Мікеланджело Буонарроті флорентінець виконав”.
1499 року закінчену статую помістили в капелі Св. Петронілли на невисокому постаменті. У 1517 році її перенесли до Старої сакристії Собору святого Петра, 1626 року – на старий хор базиліки у Ватикані. Під час транспортування були пошкоджені пальці правої руки Мадонни (відреставровані 1736 року). З 1749 року шедевр Мікеланджело перебуває в першій капелі праворуч від входу в головну наву Собору Святого Петра, що отримала після цього нову назву (Cappella della Pietà)[4].
21 травня 1972 року, за кілька хвилин після закінчення святкової літургії з нагоди дня Святої Трійці, австралійський геолог угорського походження Ласло Тот накинувся на скульптуру та з криком “Я – Ісус Христос, Христос повстав із мертвих!” завдав скульптурі п’ятнадцять ударів принесеним із собою скельним молотком. Він розколов ліву руку Мадонни і завдав численних ушкоджень обличчю. Заціпенілі від жаху парафіяни не одразу зрозуміли, що відбувається, і надто пізно схопили божевільного, який встиг завдати серйозної шкоди творінню Мікеланджело.
На суді Той повторював, що він – Ісус Христос, а також сам Мікеланджело, і Бог велів йому знищити статую Мадонни – “уособлення помилкових чеснот Церкви”, – оскільки Ісус вічний і не може мати матері. За його власним зізнанням, він приїхав до Риму, щоб публічно заявити про своє народження як про друге пришестя Ісуса Христа. Тоді ж дійшов висновку, що сучасна католицька церква навмисно культивує образ мертвого, а не воскреслого Христа, і задумав знищити “П’єту” як головний символ цього “брехливого звичаю”. Звинувативши своїх суддів у смертному гріху гордині, Той пообіцяв проклясти їх у день Страшного суду.
З огляду на явну психічну ненормальність Тота проти нього не висунули кримінальних обвинувачень. 29 січня 1973 року його помістили в психіатричну клініку, а 9 лютого 1975 року депортували до Австралії.
У Ватикані виникла дискусія про те, який спосіб реставрації слід проводити: одні пропонували залишити обличчя понівеченої Мадонни як свідчення духовних вад епохи, в якій панує насильство; інші пропонували реставрацію лише пошкоджених частин; треті наполягали на повній реставрації скульптури. Після реставрації з використанням близько півсотні відбитих фрагментів (без використання новоробних частин) під наглядом директора Ватиканських музеїв Деоклеціо Редіга де Кампоса твір Мікеланджело встановили за куленепробивним склом праворуч від входу до собору.
Іконографія та особливості композиції
Мікеланджело у своєму творі слідував середньовічній іконографії композиційного типу “Горизонтальних оплакувань” (лат. Pietas Horizontalis), у яких тіло Христа зображували горизонтально розпростертим на колінах Діви Марії. У скульптурі такі композиції з’явилися в 1390-1410-х роках у Празі, Зальцбурзі, Вроцлаві, а потім набули поширення в різних областях Італії, де працювали німецькі майстри. Вони мають своєрідну назву “Образи вечéрі”, або “Веспербільд” (нім. Vesperbilder.
Богоматір у “горизонтальних оплакуваннях” за традицією зображують зовсім молодою, майже дівчинкою. Контраст образів молодої Діви та дорослого Сина в Неї на колінах створює особливу духовну напругу і зворушливий, просвітлено-споглядальний настрій. Згідно з ідеями містичного християнства, засвоєного італійською іконографією, “Божественна воля підтримувала цвіт і свіжість молодості в невинної Діви” впродовж усього Її життя, чужого від усякого гріха. Однак Мікеланджело зумів переосмислити містичну традицію мистецтва інтернаціональної готики і привнести новий ренесансний початок у стару іконографію. Підставою для такої інтерпретації вважають також враження скульптора від проповідей і страти Савонароли у Флоренції, а також загальну атмосферу пошуку індивідуальних переживань християнських догм, типових для оточення художника в Римі тих років. Л. Юсті бачив у цьому факті також “очисний вплив давньогрецьких зразків”. У цьому незвичайному творі “ідеалізм і християнська смиренність з’єдналися з чуттєвістю”, що вирізняє ставлення Мікеланджело до пластики тіла і скульптурної форми загалом.
Ідеї стриманої скорботи знайшли вираження в просвітленому споглядальному настрої, вираженому за допомогою надзвичайно тонкого моделювання мармуру, який Мікеланджело відполірував до блиску, що досить незвично для його ранньої творчості. Особливо прекрасний натхненний лик Мадонни, який часто порівнюють з іншим, наступним твором скульптора – Мадонною Брюгге. Мікеланджело свідомо посилив контраст оголеного тіла Сина і задрапірованої фігури Матері. Багатство пластики складок вбрання Богоматері контрастує з млявою пластикою мертвого тіла Христа. Не випадково в Римі набула поширення чутка про те, що скульптор спеціально вбив натурника (або використовував чиєсь мертве тіло), щоб домогтися такого сильного враження.