Надзвичайні дії благодаті Божої у збудженні грішників від сну гріховного
Тим, хто живе благодатним життям, корисно знати ці дії, щоб, бачачи багато піклування Божого про грішників, прославляти невимовну Божу благодать і надихатися благонадією допомоги згори на всяку добру справу. Тим, хто шукає Божественної благості, заради того особливо потрібно знати їх, що в них ясніше, ніж деінде, виражаються властивості благодатного збудження, які нам треба добре усвідомлювати та усвідомити, щоб визначити, – чи благодатне збудження є те, що ми відчуваємо, – і якщо вже діє хтось, то за благодатним збудженням чи діє, чи за саморобним натхненням.
Істинно християнське життя є життя благодатне. Саморобне життя, яким би воно не було красивим на вигляд і яким би не трималося форм християнського життя, ніколи не буде християнським. Початок його покладається в благодатному збудженні, якому той, хто прислухався, не позбавляється потім благодатного керівництва і спілкування впродовж усього часу, як перебуває вірним його навіюванням. Ось чому треба добре собі усвідомити, чи є або чи було в нас благодатне збудження. Можна на задоволення цієї вимоги сказати: суди себе за властивостями благодатного збудження, що відкриваються в надзвичайних випадках, бо вони однакові як у надзвичайних випадках, так і в звичайному порядку, тільки в перших відкриваються яскравіше, чіткіше і виразніше.
Під час благодатного збудження, як було вже зазначено, відбувається миттєво руйнування у свідомості всього встановленого там порядку самоугодливого гріховного життя і розкриття перед нею іншого, кращого Божественного порядку, єдиного істинного і такого, що ублажає. Скорочено цей порядок можна зобразити так: Бог, якому у Святій Трійці поклоняються, який світ створив і про який промишляє, рятує нас, занепалих, у Господі Іісусі Христі, благодаттю Святого Духа, під керівництвом і наглядом Святої Церкви, через хресне, випробувальне тут життя, приводячи до вічного, нескінченного блаженства в майбутньому житті.
Він поєднує і осіб, і події, і установи, і самі початки, за якими все рухається. Увесь цей порядок дією благодаті жваво закарбовується в душі людини-грішника і, разюче представляючи протилежність їй і самої людини з її настроями, і всього, чим вона колись жила й тішилася, тоді як зобов’язана бути в цілковитій з нею злагоді та підлаштуванні, – вражає її. Усяка риса його видає викриття і докір людині в нерозумності й недобросовісності колишнього, які тим бувають вражаючими, що в той самий час в душі бачиться гідна презирства нікчемність колишнього грішного порядку. Під цією дією серце звільняється від колишніх уз і стоїть вільно, і тому вільно обрати новий рід життя.
Це межа дії благодатного збудження. Воно розоряє у свідомості й почутті все колишнє – найгірше, і жваво представляє лише нове найкраще, залишаючи в цьому становищі людину, уражену, вільною обрати нове або звернутися знову на старе. Чудово, що благодатне збудження завжди супроводжується поразкою і деякого роду переляком; чи то тому, що воно раптом, ніби зненацька, схоплює грішника на роздоріжжі життя, як злочинця, і представляє невідворотному Божому судилищу, чи то тому, що новий порядок, який розкривають у свідомості, абсолютно новий для неї й разюче протилежний до старого, – і не новий лише, а й досконалий в усіх частинах, і блаженствоподаючий, тоді як у першому, нікчемному, одна туга серця й крах духу.
Усе ж вихідна точка всіх благих дій благодатного збудження є ця жива свідомість нового Божественного порядку. Виходячи із цього поняття, наведемо на пам’ять усі колишні досвіди благодатної цієї дії.
Свідомість нового порядку буття і життя відбувається двояким чином:
аа) іноді той самий порядок, увесь або в частинах, видимо, відчутно, самою справою видається грішнику;
бб) іноді дух людини вводиться в нього й відчуває його внутрішньо.
вв) Милосердний Господь у різний спосіб розкриває перед свідомістю навертаємого Свій Божественний світ, у якому визначено жити духу нашому.
Нерідко для цього Він з’являється Сам, мабуть, під будь-яким образом, під час неспання людини або уві сні. Так з’явився Він Апостолу Павлу на шляху його в Дамаск, Костянтину Великому, Євстафію Плакіді, Неанію, який ішов мучити християн (це Прокопій великомученик), Патермуфію уві сні і багатьом іншим.
Іноді благоволить посилати з того світу різні особи, теж наяву або в сновидіннях, у своєму вигляді або під будь-яким іншим образом. Так багаторазово з’являлася Матір Божа, одна, або з Предвічним Немовлям, або в супроводі святих – одного, двох і багатьох: великомучениця Катерина, наприклад, обернулася явленням їй Божої Матері уві сні з Предвічним Немовлям, що заручився їй Себе в нареченого. Багаторазово з’являлися Ангели, по одному і цілими сонмами: наприклад, святому Андрію юродивому уві сні уявився весь світ святих Ангелів на противагу полчищу темних сил; багаторазово з’являлися святі: наприклад, святитель Митрофан – лікареві-лютераніну, дівчині хворому і багатьом іншим.
Іноді самий світ той і особливо його чин і немовби основні початки живописують перед свідомістю, що не знає, в разючому будь-якому образі, як це видно з наведеного вже випадку зі святим Андрієм юродивим і з багатьох інших прикладів, в яких особам, що звернулися, представили або блаженні поселення праведних, як цареві індійському та брату його, після того, як святий Апостол Фома роздав бідним дані йому на побудову будинку гроші; або страшні муки грішників, як Ісихію Хоривіту, або дію посмертного суду, як Петру булочнику, який кинув булку в обличчя жебраку; або була закарбована глибока думка про смерть і долю після неї, як Іоасафу царевичу, святому Клименту та одному юнакові розпусному, якому батько, який помирає, заповідав неодмінно щовечора заходити в кімнату, де він помирає.
Іноді дається відчутно відчути невидиму деяку силу, яка діє серед видимих сил і явищ, але разюче відмінна від них і виходить з іншого світу. Сюди відносяться всі взагалі чудеса, за допомогою яких колишні навернення обчислити і можливості немає. І Спаситель сказав, що невіруючі й не увірують, якщо не побачать знамень. Більша частина їх явлена після Христа Спасителя, у перші часи християнства Апостолами, а за ними святими мучениками. Показовість присутності тут сили невидимої Божої часто навертала цілі села і міста, але ніколи не залишалася зовсім безплідною. Кров мучеників дійсно лежить в основі Церкви…
Бували й такі випадки, що сила Божа з’являлася сама, без посередництва особи людської, як під час навернення Марії Єгипетської, або за посередництвом святих речей, ікон, мощей тощо. Так, навернення євреїв у Віриті відбулося від дивовижних явищ на іконі Розп’яття Господнього. За всіх таких явищ свідомість, заплутана різними предметами й спокусами світу й утримувана безвихідь у порядку видимому, чуттєвому, зовнішньому, – разючим, ненавмисним і миттєвим представленням їй вищих осіб і сил із невидимої певної царини, миттєво вивертається зі своїх пут і втискується в інший порядок буття й життя і, вражена, стоїть у ньому.
Тут відбувається те саме, що під час збудження енергії в будь-якому тілі енергією іншого тіла. Це останнє вириває те з уж речовини, і, привернувши до поверхні, тримає перед собою.
Дух наш, як ми бачили, закритий і заглушений багатьма покровами. Але за природою своєю він є глядачем Божественного порядку. Здатність до того негайно буває готова проявити і справді виявляє силу свою, як тільки усуваються перешкоди, що в’яжуть її. Тому для збудження духу, що дрімає в людині, і введення її в споглядання Божественного порядку благодать Божа або а) безпосередньо діє на неї і, сповнюючи її силою, дає можливість розірвати пута, що її утримують, або b) посередньо, скидаючи з неї покриви та сітки і даючи через це свободу бути у своєму чині.
Безпосередньо нацьковує дух людини Божественна, всюдисуща і всепроникна благодать, накладаючи на нього думки і почуття, які відрікають від усіх речей кінцевих і спрямовують до іншого, кращого, хоча незримого і невідомого, світу. Спільна риса цих збуджень є невдоволення собою і всім своїм і туга за чимось. Стає людина такою, що не задовольняється нічим, що оточує її, – ні своїми досконалостями, ні тим, що має, хоч би то були незліченні скарби, і ходить, наче вбита горем. Не знаходячи відради ні в чому видимому, звертається він до невидимого і приймає його з готовністю, і щиро привласнює його собі, і себе – йому.
Багато хто з питанням: чим усе це скінчиться і до чого призведе, полишали все і змінювали не тільки почуття і поведінку, а й рід життя. Бували випадки, що таке невдоволення виражалося переважно в частині знатній, як у Юстина Філософа, котрий переважно шукав світла вéдіння Божественної Істини; інколи в частині серцевій, як в Августина, котрий переважно шукав спокою своєму бентежному серцю; а інколи, здебільшого, втім, здебільшого, – в частині діяльній, у сумлінні, як у розбійників Мойсея і Давида.
Безліч бувало випадків, що раптом осяялася внутрішня храмина духу, засеменялся рух і спрямовував дух в інуди. “Не знаю, звідки приходить і куди йде”, сказав про це Господь (Ін. 3, 8). Часто дух пробуджується нагадуванням минулого. Так звернена Марія, племінниця Авраамія Затворника, учень святого Іоанна Богослова Феофіл, економ церковний, який гинув у розбійництві.
Звідкись входить всередину і виразно совісті виголошується промова: “Пом’яни, звідки зійшов ти!” – і сильно вражає забутого. Сюди можна віднести всі звернення після юнацьких падінь. Немає сумніву, що і такі зміни промислом Божим здалеку готуються різними випадками, що спонукають до сприйняття благодатного впливу; тому і тут безпосередність тільки відносна. Але, з іншого боку, і то треба знати, що й усяке благодатне збудження виявляється в подібних до цих прагнень і пробудженнях духу нашого. Благодать, хоча за видимим посередництвом, завжди, проте ж, невидимо і безпосередньо торкається духу і витягує його з тенет, що млоїли його, до світла Божого, до царини життя Божественного.
Усі посередництва, що відносяться сюди, спрямовані на розорення уз духу. Звільни дух, дай йому свободу, і він сам собою потече туди, звідки взятий – до Бога. Узи духу, як ми бачили, тріплетені, що складаються, будучи: аа) самоугодою, bb) світом, сс) дияволом. Проти них і спрямовуються руйнівні дії благодаті, що збуджує дух.
Найближчі на дусі узи суть узи самоугоди всебічної, якісної в нашій тваринно-душевності. Вони – точка дотику й інших уз, тих, що йдуть від світу і диявола. Тому розірвання їх дуже важливе, хоча дуже важке і багатоскладне. Бо оскільки навернений увесь живе тваринно-душевністю, то узи з цього боку розширюються, багато й різноманітно сплітаються на такий простір, як далеко розходиться життя тваринно-душевне.
Щоб зрозуміти, як розоряються ці узи, треба взяти до уваги, що тут те, до чого примикає це життя, чим живиться, у чому переважно виражається, становить тверду для нього опору, на якій, утверджуючись, воно стоїть і не боїться поразки, не думає про неї й не сподівається її. Коли хто, наприклад, пристрастився до художності, або життєвості, або навіть вченості і весь живе в якійсь із них, то на неї він спирається і в ній спочиває всіма силами, думками і надіями. Оскільки звідси походить усе потім самоугодне життя, що в’яже дух, то ця опора самоугодництва природно стає основою твердості й міцності уз, що від нього накладаються на дух, ніби точкою, до якої прикріплюються ці узи.
Тому, навпаки, щоб звільнити дух від пут самоугоди, Божественна збудлива благодать, що збуджує, зазвичай розоряє опори, на яких ґрунтується самовлеслива самість. Похитавши ці опори в основі, вона послаблює пута і дає можливість підняти голову змученому і стомленому духу.
Опор у нашої самоугоди багато; вони є і в нашій істоті, тобто в тілі й душі, і в зовнішньому житті нашому, і взагалі в усьому порядку побуту нашого. Такою є плотоугодництво в різних видах, тобто сластолюбство, розкіш, хтивість, неробство, пристрасть до розваг, життєва багатотурботливість, честолюбство, владолюбство, видима у справах успішність, заможність, улесливий зовнішній побут, цінність зв’язків, мирність зовнішніх стосунків, пристрасть до художності, вченості, підприємствам. Усе це, у найрізноманітніших видах, становить тверду опору нашої самості, яка, з упевненістю в її надійності й міцності, спокійно спочиває на тому і, розлого, живлячись, зростає з кожним днем, в одного переважно в одному роді, в іншого – в іншому.
Спасительна Божественна благодать для пробудження грішника від засинання, спрямовуючи свою силу на руйнування тієї опори, на якій хто утверджується і спочиває своєю самостю, ось що робить.
Хто пов’язаний м’ясоїдством, того ввергає в хвороби і, послаблюючи плоть, дає духу свободу і силу оговтатися і протверезіти. Хто спокушений своєю красою і силою, того позбавляє краси і тримає в постійній знемозі. Хто заспокоюється на своїй владі і силі, того піддає рабству і приниженню. Хто багато покладається на багатство, у того забирається воно. Хто високорозумничає, той соромиться, як той, хто маловажливий. Хто спирається на міцність зв’язків, у того вони розриваються. Хто поклався на вічність усталеного навколо нього порядку, у того він розоряється смертю осіб або втратою речей потрібних. Тих, кого тримають у путах безтурботності зовнішнім щастям, чим іншим протверезити, як не скорботами і нещастями? І чи не для цього все життя наше сповнене лих, щоб воно сприяло наміру Божому тримати нас у тверезості?..
Усі такого роду розорення опор безтурботного самоугодування становлять повороти життя, які, бо вони бувають завжди несподіваними, діють разюче і рятівно. Найсильніше в цьому відношенні діє почуття небезпеки за життя. Це почуття розслаблює всі узи і вбиває самість у самому корені; людина не знає, куди діватися. Такої ж властивості й тіснота обставин або почуття загального залишення. Те й інше залишає людину наодинці із самою собою, і від себе, найнікчемнішого, негайно відсилає до Бога, або звертає.
Другі кайдани духу накладаються від світу і лежать поверхневіше за ті. Світ, зі своїми поняттями, засадами, правилами, узагалі з усім своїм порядком, зведеним у незмінний закон, накладає важку, панівну руку на всіх своїх чад; унаслідок чого ніхто з них не сміє й подумати про повстання проти нього або відкидання його влади. Перед ним усі благоговіють, з якоюсь боязкістю тримаються його правил і порушення їх вважають ніби кримінальним злочином. Світу немає як особи, але дух його якимось чином тримається, впливає на нас і пов’язує як узами. Очевидно, що влада його уявна, уявна, а не дійсна, не фізична.
Отже, варто тільки розвіяти цю уявну силу світу – і до нас близька буде можливість протверезіння від його чарівності. Так і діє Боже спасенне промислення про нас. З цією метою, воно:
Постійно перед обличчям світу і нами тримає два інші світи, святі, Божественні, і в них та через них, представляючи увазі й навіть даючи відчути найкраще, безперестанку повторює про порожнечу мирського життя і мирських надій.
Ці Божі світи суть: видима природа і Церква Божа. Досвід показує, як нерідко розум, затуманений чадом мирським, протвережується спогляданням творінь Божих або вступом до Церкви. Один взимку дивився на дерево, що стояло перед вікном, і прокинувся; інший, після галасливої бесіди, відчувши насолоду душевного спокою в храмі, залишив колишні звичаї і присвятив себе служінню Богові. Природа видима і храм Божий не тільки напоумляли і протвережували часто християн, безтурботних і грішних, а й навертали навіть язичників до істинного боговедення і богоугодництва.
Одній жінці впало на серце слово осанна і зробило її християнкою. Звернення наших предків остаточно утвердилося впливом на них храму. Великомученицю Варвару навернуло від ідолів до Бога споглядання красот видимих творінь Божих. Сила їх і впливовість залежать від того, що вони стомленому, виснаженому, знесиленому, змученому метушнею світу духу жваво й відчутно уявляють кращий, блаженний порядок життя і, миттєво виливаючи в неї відраду цього життя, напоумляють людину тим, що, віддаючись пануванню світу, вона тільки мучить і мучить себе, що щастя приховане зовсім в іншому світі й що якщо тепер так болісна співдружність зі світом, то чого варто очікувати після?
Цим зароджується заклик до світу Божого і відривання від світу суєтного, які, іноді у вигляді сильного пориву, а іноді поступово, і зовсім нарешті виривають дух людини з уз світу. Таким чином, природа і Церква суть відганяльники, розвіювачі, відтирачі чарів суєтного і багаточарівного світу. Вони того заради Господом і поставлені в такому з нами зв’язку, щоб тим частіше і безперервно діяти на нас, напрочуд разюче представляючи протилежність одного життя з іншим.
Другий спосіб благодатного вирвання з уз світу полягає в тому, що благодаттю Бога Всепромислителя іншому перед очима видається на ділі життя, абсолютно протилежне тому, в якому він рухається. Сюди відносяться особливо всі навернення за допомогою мучеництва, і прикладів тому було незліченна безліч. Іноді мученицький подвиг одного навертав цілі села і міста. Тут очевидна присутність моральної сили з іншого, не нашого світу. Іноді, здається, належало б бути вірній поразці, а немає її; мучимий залишається непереможеним, благодушествующим, не знає, чому і як. Миттєве міркування цього і вдаряє в розум і розганяє в ньому чарівність колишніх порядків життя.
Сюди ж відноситься навернення розбійника царем Маврикієм, який, замість страти йому, обійшовся з ним милостиво, як із заслуженою людиною; навернення розпусниці, яку одна мати просила помолитися і повернути до життя померлого єдиного сина її, і ще іншої розпусниці, яка покаялася від одного погляду на ченців, що смиренно зайнялися молитвою та богомисленням, коли вона в тому самому домі вдавалася до розкоші та розпусти. І всі навернення прикладами життя належать сюди ж. Сила їхньої дії в тому, що віч-на-віч бачаться особи задоволені й спокійні, без задоволень і заспокійливих предметів, якими, рясно володіючи, інший не знаходить, однак же, ні достатку, ні спокою. Звідси розчарування і зміна життя.
Третій спосіб відволікання від світу є осоромлення його в особі чад своїх. Іуліан звеличується над усіма, люто повстає проти християн і погрожує придушити їх своєю силою, але потім несподівано падає. Це не тільки утвердило тих, хто вірив, але багато і невіруючих навернуло до Бога істинного. На святого Макарія, за лжесвідченням, повстає ціле селище, б’є, терзає, накладає покарання: світ восторжествував; але потім істина відкривається, осоромлює всіх і всіх повертає до благоговійності та страху Божого. Сюди відносяться всі напоумлення падіннями і нещасною смертю сильних і великих світу. Посоромлення світу тут принижує його перед обличчям своїх прихильників, викриває його безсилля і тим, з одного боку, відвертає від нього, з іншого – дає сміливість протистояти йому.
Нерідко, нарешті, світ сам тіснить і жене з себе ніби самим собою, саме тим, що не задовольняє або присоромлює очікування. Шукаємо щастя; у світі і є тільки слава, честь, влада, багатство, втіхи, – але ніщо таке не задовольняє шукача. Розсудливий скоро помічає обман і береться за розум.
У святих Божих бачимо, що багато хто з них, побачивши суєту і бунтівність світу, віддалялися від нього і рішуче присвячували себе Богові. Блудний син, у притчі, говорив: “я від голода гину” (Лк. 15,17).
Треті кайдани духу йдуть від сатани і духів його. Вони невидимі й здебільшого збігаються з узами самоугоди та миру, які сатана своїм впливом зміцнює і через них тримає розум в затьмареннях. Але є щось, що безпосередньо виходить від сатани. Від нього певна невизначена боязкість і острах, що бентежить душу грішника в усякий час, а тим паче тоді, коли задумає він про добро. Це майже те саме, що пан погрожує слузі, коли той починає щось робити не з його волі та планів. Від нього різні лестощі духовні, як-от: в одних надмірна, без вірних підстав, надія на милосердя Боже, що не протвережує, а дедалі більше й більше заглиблює в гріхолюбність; в інших, навпаки, – розпач; у того – сумнів і зневіра; у того – самовпевненість і самовиправдання, яке заглушує всяке почуття каяття. Так, багато, багато чого прямо залежить від сатани, хоча визначити це важко. Але і все гріховне треба відносити до нього, як до джерела, бо він цар грішного світу.
Одна з хитрих його хитрощів – приховувати себе, тобто наводити на грішників упевненість, що його немає, внаслідок чого він і самовольничає з люттю в грішній душі, складаючи гріховні прагнення, які він їм навіює, на природу і налаштовуючи на нарікання на Бога, що забороняє начебто природне і велить те, чого виносити їм сил бракує. Божественна благодать, що вразумляє, нерідко вихищала грішників з щелеп пекла посоромленням сатани. Вона виводила його на ганьбу і піддавала посміянню, оголюючи його безсилля і дурість і викриваючи хитрощі. Так соромився він в особі Симона Вовкулака, в особі Кипріяна Антіохійського і багатьох інших. Всі такі випадки супроводжувалися наверненням і напоумленням чималої кількості засліплених. За днів Господа на землі біси, джерело невір’я і сумніву, ставали проповідниками віри. І святі мученики, силою всемогутнього Бога, часто змушували і батька, і дітей брехні говорити істину через кумири в капищах.
Таке розкриття підступів лукавого приводить грішника до впевненості, що він у злісних і ворожих руках, що його обманюють на зло йому самому, що обманним шляхом ведуть якимось похмурим шляхом до погибелі та хочуть порадіти нею. Це неминуче породжує почуття побоювання за своє власне благо, обережність, підозру, відразу і до хитруна, і до його винаходів – вад і пристрастей, і до всього колишнього життя. Звідси вже не далекий перехід до джерела істини, добра і блаженства – Бога.
Ось шляхи і способи, якими впливає Божа благодать на дух людини, вириває її з уз невластивого їй життя і віч-на-віч показує іншу, кращу, ту, в якій її радість і спокій. Але очевидно, що всі вони, самі по собі, неповні, ніби не договорюють усього. Наприклад, народилася жага кращого: але де це краще і як його досягти? Або сколихнув страх смерті та суду – що ж робити, щоб позбутися біди? Так і в усіх інших випадках. Вони німі: до всіх них має бути докладений ще спосіб додатковий і досконалий. Це слово, або проповідь. Слово Боже, в різних його видах, справді і супроводжує всі показані способи, пояснюючи їх і вказуючи останню їхню мету. Без нього вони залишають ще людину в невизначеному певному стані і, отже, не виробляють усього, що має бути.
Так Апостол Павло напоумлений небесним явищем. Але Господь не все здійснив у ньому тут, а сказав: “Піди до Ананії, і він скаже, що робити” (Дії 9, 6). Юстин Філософ, Варвара великомучениця, Іоасаф-царевич побачили неправду, але, щоб пізнати істину, потребували особливих керівників і тлумачів. Тому й поставлено у Господа Промислителя законом: “усім усюди проповідувати, щоб покаються” (Дії 17, 30). Віра від слуху, отже, “дієсловом Божим” (Рим. 10, 17). І це дієслово від Апостолів через їхніх наступників виголошується тепер у всіх кінцях землі. І ось істотна потреба оголошення – оповіді загального, спасенного порядку Божого, необхідність загальновідомості осіб і місця, куди повинен звернутися по тлумачення збуджений, щоб не втратити марно збудження або щоб не блукати з ним роздоріжжям, марно виснажуючи сили і час. Катехитичне вчення безперестанку має бути чутне (і, дійсно, чути) в Церкві. Вірні ті, що стоять, будуть через те більше і більше будуватися; занепалі ж і збуджені негайно матимуть невтішного дороговказівника. Який багатоцінний обов’язок священиків завчасно і передчасно сповіщати спасительні шляхи Божі, не покладаючись на загальновідомість, здебільшого, передбачувану!..
Але слово Боже не тільки заповнює всі показані способи, а й замінює їх. Воно збуджує повніше і виразніше. За спорідненістю його з духом нашим, що також виходить від Бога, воно проходить всередину, до розділення душі й духу, оживляє останній і запліднює його до плодоношення справ життя духовного (чому слово і називається насінням). Збудлива сила його тим значніша, що воно діє разом на всю людину, на весь її склад – тіло, душу і дух. Звук, або склад слова, вражає слух, думка займає душу, а невидима, потаємна в ньому енергія торкається духу, який, якщо є бажання, після того як слово благополучно пройде і тіло, і душу – ці грубі застави, – збуджується і, напружуючись, розриває пута, які тримають його.
Слово Боже показаними ж способами і збуджує; а саме: або жвавим представленням свідомості Божественного порядку, або введенням у нього нашого духу, через руйнування перешкод, що його тримають. Наприклад, один старий слуга сказав у простоті хворому своєму пану: “Скільки не бийся, батюшка, а доведеться померти”, – і тим збудив його до покаяння. Інший прочитав під зображенням розп’ятого Господа: “Ось що Я для тебе зробив; ти ж що для Мене?” і прокинувся від засинання. Свята Пелагія чула про смерть, суд і гірку долю грішних і відстала від грішного життя. Рівноапостольний князь Володимир звернений описом усього Божественного порядку, починаючи зі створення світу до кінця всіх речей, Страшного Суду і вічної долі добрих і злих. Та й узагалі проповідь святих Апостолів, а по їхніх слідах і всіх проповідників Євангелія, полягала в простому, без роздумів, поданні істини. Святий Апостол Павло говорить про себе, що його слово і проповідь були не в переконливих для людської мудрості словах, а в простому оповіданні про діло порятунку через Господа нашого Ісуса Христа, на хресті розп’ятого (1Кор. 2,2-4). І це, можна сказати, найприродніший спосіб діяти через слово зображати істину, як вона є, не загороджуючи її розумовими міркуваннями і особливо припущеннями про ймовірності.
Істина споріднена з духом. Просто і щиро висловлена, вона знайде його; обставлена ж образами, офіґурена й оздоблена, залишиться у фантазії; захаращена міркуваннями й доказами, затримається в розумі або душі, не досягаючи духу й залишаючи його бездіяльним. Можна сказати, що вся неплідність проповіді залежить від міркувань, якими набивають її. Але роз’ясни істину просто, розкрий, у чому вона, – і дух буде переможений. Єврей читав Євангеліє – і навернувся, бо побачив істину в простому Євангельському сказанні. Взагалі, безліч вільнодумців навернулося живою свідомістю Божественних речей, за вказівкою слова Божого – живого чи писаного. Істина розсіює морок суєтних думок, освіжає душу, освітлює дух. Можна було б із великою користю вживати часто-густо, у загальних розмовах, короткий перегляд того, як усе почалося, чим скінчиться і чому.
З іншого боку, силою слова нерідко розоряються перепони духу і дається йому свобода. Так, святий Антоній Великий почув слово про нікчемність благ земних – і все залишив. Один юнак прослухав проповідь про блудного сина – і покаявся. Зображенням суєтності життєвої і мирської багато святих, уже на шлюбному ложі, схиляли своє подружжя до безпорочного, чистого життя. Взагалі, уявлення Божественного порядку – з одного боку, і розкриття різних зачарувань – з іншого, сповнюють душу повнотою спасенного вéденія, або ясним і переконливим знанням спасенного шляху, проти якого рідко може встояти завзятість серця. Дуже багато людей, якщо не діють, як треба, з напруженням, а залишаються в засинанні й безтурботності, то тому, що не знають спасительних істин або неповно знають. Повнота знання переможна, бо тоді нікуди сховатися лукавому серцю.
Через цю всеосяжну загальну придатність до пробудження грішників слово Боже на землі ходить і до слуху нашого доходить різноманітно. Воно невгамовно чується в храмах, на всякому богослужінні, і поза храмами, в усякому чині церковному; воно в піснях і піснях церковних; воно в проповідях отецьких і в усякій душевно-корисній книжці; воно в душевно-рятівних бесідах і ходячих поучливих висловах; воно в школах, картинах і всякому видимому предметі, що представляє духовні істини.
Судячи з цього, ми охоплені словом Божим, оголошуємося ним з усіх боків. Звідусіль ідуть до нас гласи трубні на розорення твердинь гріха, як стін єрихонських. У всіх цих видах своїх слово Боже вже показало і постійно показує свою переможну над серцем людським силу. Слід тільки дбати, щоб шляхи, якими розходиться слово Боже, були збережені й безперервні, – щоб не замовкала проповідь щира, щоб богослужіння відбувалося за чином і для повчання, щоб іконописання було розсудливе та святе, спів тверезої пісні, простий і благоговійний. Виконання цього лежить на служителях вівтарів. Вони тому є в руках Промислу Божого найнеобхіднішими і наймогутнішими знаряддями до навернення грішників. Треба їм усвідомити це і не мовчати не тільки в храмах, а й у домівках, усякою нагодою користуючись – то зобразити в слові мир Божий, то розкрити спокуси нашого духу примарами душевно-тілесності.