337661 936x530
Дождь и пшеничное поле.

Немає у мене затишного місця на цій землі, постійним є лише Дорога.
Битий шлях…
Дорога йде високо у гору, вершина якої ховається у сивих прядках туманів. Мені подобається сидіти в густих травах обабіч Дороги. Хтось мене називає Подорожнім, а я себе називаю Шукачем. Адже раніше…
Ні з ким.
Ніколи.
Жодного разу.
Навіть в мріях і думках
… не ділена мною ця дорога.
Тільки Пошук.
На цій Дорозі можна знайти все. Навіть те, що ніколи не думав, що можеш знайти у своєму Житті. Навіть те, у що ніколи не вірив, вважаючи це неможливим… Бо така вона, ця Дорога вгору.
Спека.
Сніг.
Град.
Буревій.
Дорога не легка, вона – дуже складна і мінлива. Тут часті дощі, коли рівний накатаний шлях перетворюється у глинисте болото. Тому я йду цією Дорогою босоніж – жодне взуття не витримає таких погодних примх. Ноги брудні, побиті та поранені, але лише так можна втриматися на цій Дорозі.
Я для цієї Дороги – завжди однакова маленька мураха. А от Дорога для мене щомиті інша. Вона колоситься хлібними ланами і розквітає яблуневим цвітом, вона падає пожовклим листям і вкривається снігом, вона не має пір року – вона є одночасно всім.
Для мене найкращі часи на цій Дорозі – легкий теплий дощ, що мжичкою вкриває все довкола. Під цей дощ можна підставити обличчя і простягти вгору руки – і тоді він змиє весь пил курного шляху, відроджуючи кожну клітину, як землю після посухи. Отак вмиваєшся, сідаєш край Дороги та дістаєш кусень Хліба. Він пахне ланами і завзятою працею. Він такий самий, як і Дорога – неспинний у своєму русі від зернини до паляниці.
Дощ мжичить, а ти притулився край Дороги на пагорбку, на камені, чи просто у траві, відламуєш невеличкі шматочки Хліба, на які падають краплини дощу, і з насолодою їх смакуєш. Це найкращі ласощі з дитинства, що давно розгубило свій дивосвіт на схилах обабіч Дороги.
В ці єдині моменти Життя можна вільно плакати. Дощ лагідно стирає сльози і вони разом з дощовими краплями падають на Хліб.
…І Хліб стає від цього солоним.
І гірким, як сльози.
І пекучим, як роз’ятрені рани.
Цю пекельну гіркоту може вгамувати
…тільки дощ.
Під цим дощем можна згадувати. Все і всіх. І плакати вільно, не криючись і не затискаючи біль всередині себе, забиваючи його каменюками роздумів, як скажену собаку.
Хліб солонішає, а душа стає прозорою і легкою.
Дощик то накрапає, то мжичить. Від розігрітої Дороги піднімається марево – то вибита сотнями ніг душа Дороги вдихає благодать цього дрібного дощу.
Краєчок Хліба майже скінчився, залишається маленька крихта, наче зернина, яку я дбайливо загортаю у хустинку і кладу до сумки. Якщо я піду правильною Дорогою, то ця крихта знову стане великою Паляницею. Це дивна особливість Дороги – її основний дороговказ.
І я йду далі у мрячну далечінь, вкриту маленькими зваженими у повітрі крапельками дощу. Дивний світ, що складається з мільйонів дрібних поодиноких крапель і є одночасно великим одним цілим. Тому я так люблю саме таку Дорогу, її Хліб з дощем і можливість знайти щось нове та невідоме за завісою мжички.
Це завжди було тільки моїм. Бо ніхто раніше…
Не розчинявся в цьому дощі.
Не вдихав з такою радістю аромат свіжого Хліба.
Не любив цю землю просто своєю душею.
Не йшов цією Дорогою

…крім Тебе

iVarenik.com

Подписаться
Уведомить о
guest
1 Комментарий
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
Kirill
Kirill
6 месяцев назад

такой текст заставляет задуматься, спасибо за это.

Последний раз редактировалось 6 месяцев назад Kirill ем