✅ 77й псалом
Вислухай настанову мою, народ мій,
прислухайся до слів вуст моїх!
Притчу розповім устами своїми,
таємниці стародавні скажу.
Що почули ми і дізналися,
що нам передали наші батьки,
від їхніх нащадків не приховаємо –
розповімо поколінню прийдешньому
про дивовижні діла ГОСПОДА, про могутність Його
і про чудеса, які Він здійснив.
Свідоцтво про волю Свою Він дав Якову,
встановив закон в Ізраїлі.
Він заповів батькам нашим
і те, і інше передати їхнім нащадкам,
щоб усе це було відомо прийдешньому поколінню,
дітям, яким народитися ще належить,
а ті, своєю чергою, говорили б про це дітям своїм.
І це все для того,
щоб вони надію свою покладали на Бога,
справ Його не забували
і слідували заповідям Його;
щоб не були вони як їхні батьки –
покоління вперте й бунтівне,
покоління з серцем нестійким
і духом, невірним Богові,
як сини Єфрема, що, хоч і луками озброєні,
у втечу звернулися в день битви.
Не зберегли вони Заповіту Божого,
за законом Його чинити відмовилися,
забули про діла Його та про чудеса Його,
які колись Він дав їм побачити.
Він чудеса робив на очах їхніх батьків
у землі єгипетській, на полі Цоана.
Він море розділив, провів їх через нього,
змусив води стояти стіною.
Хмарою Він вів їх вдень
і всю ніч – світлом вогню.
У пустелі Він скелі розсікав
і водою, немов з безодні, вдосталь поїв народ.
Зі скелі потоки виводив –
рікою текла вода.
Але вони проти Нього грішити продовжували
і противилися Всевишньому в пустелі,
свідомо терпіння Боже випробовували,
їжі жаданої вимагаючи собі.
Ображали Бога, своє невір’я висловлюючи:
“Чи приготує Він трапезу для нас у пустелі?
Коли вдарив Він у скелю, хлинула вода, потекла струмками;
але чи зможе Він дати нам хліб
і чи м’ясо приготує для народу Свого?”
Почув це ГОСПОДЬ і обурився,
запалився гнів Його на Якова,
піднялося в Ньому обурення на Ізраїля,
бо не повірили вони Богові,
допомозі Його рятівної не довірилися.
І все ж дав Він повеління хмарам у височині,
відкрив браму небесну
і в їжу їм вилив на них дощем манну –
хліб небесний дав їм.
Кожен із них їв хліб ангельський,
їжу в достатку посилав їм Бог.
З неба повелів Він дути вітру східному,
південний навів силою Своєю.
Послав Він з неба м’ясо, немов дощ, на них,
немов пил, –
було птахів пернатих як піску морського.
І накидав Він птахів у стан,
навколо наметів Ізраїлю.
Люди їли й насичувалися;
дав їм Бог те, чого бажали вони.
Вони ще були одержимі своєю пристрастю
і їжа була в них у роті,
коли спалахнув на них Божий гнів
і вбив багатьох вождів їхніх,
на землю повалив юнаків Ізраїлю.
Але й тоді продовжували вони грішити
і чудесам Його не вірили.
Тому й проводили вони дні свої даремно,
і роки їхні проходили в лихах і страху.
Коли багатьох із них Бог позбавив життя,
вцілілі почали питати про Нього,
каятися почали й шукати Його.
Згадали тоді, що Бог – єдиний їхній захист
і Бог, Всевишній, – їхній Відкупитель.
Однак вони обманювали Його устами своїми,
брехали своїм язиком;
не були вони віддані Йому серцем своїм,
не зберігали вірність Угоді Його.
А Він, милостивий, прощав їм провину, не знищував їх,
не раз стримував гнів Свій,
люті не давав закипати.
Пам’ятав Він, що вони – всього лише плоть смертна,
подих вітру, що зникає безповоротно.
Скільки разів вони опиралися Богові в пустелі
і засмучували Його в землі незаселеній!
День у день випробовували терпіння Бога
і ображали Його, Святого Бога Ізраїлю.
Не згадували про силу Його,
про день, у який Він визволив їх від гнобителя,
коли являв Він знамення Свої в Єгипті
і чудеса Свої на полі Цоана.
Перетворив Він на кров ріки єгиптян,
пити з них вони не могли.
Послав на них хмари комах, щоб жалили їх,
і жаб, щоб їм погибель несли.
Урожай їхній гусеницям на поживу віддав,
плід трудів їхніх – сарані.
Виноградники їхні градом побив,
смоковниці – крижаним покривом знищив.
Віддав худобу їхню на загибель від граду
і стада їхні блискавкою вразив.
Вилив на них Він гнів Свій,
обурення і лють; кинув їх у лихо,
пославши темряву ангелів-губителів.
Свій гнів не став Він стримувати,
їхнього життя не пощадив –
прирік на смерть від виразки морової.
Умертвив усіх первістків у Єгипті,
перший плід сили чоловічої в наметах Хама.
Вивів Він потім народ Свій, як пастир овець,
і вів пустелею, як стадо.
Не боялися вони: їхній шлях Він зробив безпечним,
а ворогів їхніх поховала безодня морська.
Привів Він їх у землю святу Свою,
до тієї гори, яку придбав сильною рукою Своєю.
Відступити перед ними Він змусив язичників
і в наметах їхніх поселив племена Ізраїлю,
землю у спадок кожному з них відмірявши.
Але вони випробовували терпіння Боже,
противилися Всевишньому,
свідчень про волю Його не слухали.
Були вони відступниками й невірними, як і батьки їхні,
ненадійні були, підводили, як лук непридатний.
Гнів Його накликали на себе капищами своїми
і ідолами своїми викликали ревнощі Його.
Не залишилося це таємницею для Бога – обурився Він
і повністю відкинув Ізраїль,
покинув Обитель Свою в Силомі,
Скинію, в якій мешкав серед людей.
Він віддав у полон ковчег Свій,
славу Свою, – у руки ворога,
віддав під меч Свій народ,
гніваючись на Своє надбання.
Юнаків їхніх поїдав вогонь,
і дівчатам їхнім не співали пісень шлюбних;
священики їхні падали від меча,
вдови їхні й оплакувати своїх покійних не могли.
Та раптом Господь, немов від сну піднісся,
немов воїн, збуджений вином,
геть прогнав ворогів Своїх,
ганьбі їх вічній віддав.
Відкинув Він намет Йосипа
і коліна Єфрема не обрав.
Упав вибір Його на коліно Юди,
на гору Сіон, яку Він полюбив.
Він збудував Святилище Своє – образ небесного,
спорудив міцно, як землю, на віки створену.
Обрав Він Давида, раба Свого,
взяв його від загонів овечих.
Того, хто за вівцями дивився, Бог узяв,
щоб пас він народ Божий, нащадків Якова,
Ізраїлю, – надбання Його.
І він пас їх сумлінно,
уміло керував ними.